Розділ 4

Я вже подумки відпускала Богдана, навіть відчинила двері.

— АЛІСО! — пролунало від дверей. — Ти не уявляєш, хто мені сьогодні написав!

Я застигла, мов статуя. Богдан теж — прямо біля вішалки, де завис його погляд на моїй рожевій парасолі.

— Ні, тільки не зараз, — прошепотіла я.

Але Настя вже була тут: з блиском в очах, телефоном у руці й купою пакетів.
— Пам’ятаєш того, з яким я клялася не говорити, навіть якщо він прийде з тортом і квітами? Так от... — вона замовкла, побачивши Богдана. — А це що за кадр із романтичної драми?

Я нервово засміялась.
— Це… ну… він… допоміг мені сьогодні.

— Допоміг? — перепитала вона, примружуючись. — Це той, через якого ти минулого тижня впала в калюжу й розлила каву?

— Ні, це не той! — я майже закричала.

Богдан не витримав і тихо засміявся, притискаючи руку до губ.
— Хоч я й не знав про калюжу, але звучить знайомо.

— От бачиш! — Настя схрестила руки. — Вона вже почала повторювати сценарій.

— Настю, годі! — я вже червоніла. — Він просто проводив мене додому.

— О-о-о, проводить, значить… — протягнула вона. — Ну, тоді все ясно. Класика.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що я думаю? — Настя кокетливо глянула на Богдана. — Ви хоч знайомі хоч трохи?

— Трохи, — знизав плечима він, намагаючись стримати усмішку.

— Ага! — Настя підняла палець. — Трохи знайомі, але вже разом п’ють чай у нашій кухні.

Я схопилася за голову.
— Може, досить?

— Добре-добре, — Настя відмахнулася. — Але якщо він залишиться — я роблю попкорн і дивлюся, чим це закінчиться.

Богдан усміхнувся й сказав:
— Мабуть, я все ж піду, поки ваша уява не пішла далі.

— Шкода, я вже придумала сюжет, — кинула Настя.

Він засміявся й вийшов. Я зачинила двері, сперлася об них і видихнула.

— Ну? — Настя вже стояла з кружкою. — Ти що, серйозно думаєш, що я куплюсь на «випадково зустрілися»?

— Та він просто... — я зітхнула. — Я впала, він допоміг, і все.

— І все? — Настя примружилася. — Тобто він випадково опинився поруч, випадково тебе врятував, випадково провів додому і випадково усміхається, як хлопець, який точно не випадково сюди зайшов?

— Настю, перестань, — я кинула кухонний рушник у неї.

— Добре, добре, — підняла руки. — Але якщо цей «не випадковий» знову з’явиться — я хочу побачити його з самого початку. Бо мені здається, що він — той самий Богдан, про якого ти мені колись розповідала.

Я ледь не вдавилась чаєм.
— Що? Який Богдан?

— Ну, той, «як стовп». Ти ж тоді так сказала, пам’ятаєш? «Стоїть, як стовп, і навіть не привітався».

Я лише заплющила очі.
Настя, як завжди, нічого не розуміючи, потрапила просто в ціль. 

Наступного ранку мене розбудив аромат кави й… підозрілий шурхіт на кухні.
Звісно, це була Настя. І, звісно, вона вже мала «новини».

— Підйом, солодкоїжко! — гукнула вона, відкриваючи двері до моєї кімнати. — Ми маємо серйозну розмову.

— Якщо це знову про Богдана, я втоплюсь у своїй чашці, — буркнула я, натягуючи ковдру на голову.

— Ага, значить, уже Богдан! — переможно вигукнула вона. — Ти навіть ім’я запам’ятала!

Я зітхнула, підвелася й пішла на кухню. Настя вже сиділа з ноутбуком і серйозним виглядом.
На екрані — сторінка соцмережі.

— Ти що робиш? — запитала я, підозріло дивлячись на неї.

— Розслідування, — спокійно відповіла вона. — Як подруга, я маю знати, хто цей загадковий рятівник.

— Настю…

— Тсс! — підняла вона палець. — Ось дивись. Я ввела "Богдан, Київ, спорт, фото". І знайшла десять! Один із них навіть із собакою!

— Це не він, — зітхнула я.

— Добре, тоді цей? — Вона показала наступного: хлопець на фоні басейну. — А цей дуже схожий. Має такий самий тип — «я просто прийшов, але всі на мене дивляться».

— Це тренер, Настю, у нього на сторінці сто фото з гантелями.

— Гаразд… — вона гортала далі, доки не зависла на черговій фотографії. — Стоп. Оцей мені подобається. Є погляд, харизма, і… — вона збільшила фото. — О! У нього навіть солодке на столі. Це знак!

Я не витримала й розсміялась.
— Настю, досить, це виглядає як квест на виживання.

— А ти, між іншим, могла б допомогти, — образилась вона. — Може, це саме той, з ким у тебе буде перший нормальний роман, а я потім скажу дітям: «Я його знайшла у Facebook!»

— Ти ненормальна, — засміялась я.

— Можливо. Але хтось же має дбати про твоє особисте життя, поки ти з головою у своїх десертах.

Я саме налила собі каву, коли телефон завібрував.
Повідомлення від невідомого номера:
«Дякую за чай. Наступного разу я пригощаю».

Я завмерла.

— Хто це? — Настя миттєво підлетіла до мене.

— Ніхто, — швидко відповіла я, але обличчя, мабуть, видало мене з головою.

— Ага! — Настя ткнула пальцем у мій телефон. — От він! Твій «рятівник»! Дай подивитися!

— Ні! — я прикрила екран рукою. — Ти ж потім усе зіпсуєш!

— Я нічого не зіпсую, просто трохи перевірю. Ну, хоч скажи — він симпатичний?

— Настю…

— Добре, не кажи. Але якщо він запросить тебе кудись, я йду з вами.

— Що?

— Ну, як подвійне побачення! Ти з ним, я — з його другом. Ти ж казала, що в нього є якийсь знайомий, той, що замовляв десерт.

Я закотила очі.
— Ні, ні, ні!

— Так, так, так! — радісно вигукнула Настя. — Це буде весело!

І поки я намагалася зупинити її фантазії, вона вже записувала в нотатки:
«Місце зустрічі: кав’ярня. Кодова назва: Рятівник і десерт.»

Я лише гірко посміхнулася.
Комедія явно тільки починалася.