Розділ 3.1

Якщо чесно, я просто хотів спокійно попити кави.
Без дивних пригод, без випадкових зіткнень, без цих «ой, вибачте, я не туди йшла».
Але, здається, у цього Всесвіту на мене інші плани.

— Ти впевнений, що тут найкращі десерти? — запитав Марко, оглядаючись по сторонам.

— Сто відсотків. Кажуть, фірмовий чизкейк — просто магія, — відповів я, ще не підозрюючи, наскільки магічною буде ця година.

І ось вона виходить з-за стійки.
Така ж… як того ранку. Тільки тепер — у рожевому фартуху, з волоссям, зібраним у недбалий пучок, і тією самою виразною зморшкою між бровами, коли нервує.
А нервувала вона явно.

Марко щось мені говорив, але я слухав її кроки.
Тихі, швидкі — і ця манера кидати короткий погляд, ніби хоче переконатися, що я справді тут.
Так, я тут. І, здається, трохи забув, як дихати.

— Ваші чизкейки. І латте. І… солодке життя у комплекті, — сказала вона, ставлячи тарілку.

Я ледве стримав посмішку.
— О, схоже, доля нас переслідує, — вирвалось само собою.

Вона відповіла швидко, гостро:
— Може, просто світ надто маленький.

Марко мало не вдавився кавою.
— Ви знайомі? — спитав він, а ми з нею майже синхронно:
— Та так.

Після того, як вона відійшла, друг підняв на мене брову.
— Ну, ти й майстер знаходити пригоди. Хто вона?

— Просто знайома, — коротко кинув я.
Хоча навряд чи «просто». Хтось, хто вривається у твоє життя з чашкою кави й залишається у думках навіть після того, як іде — навряд чи просто знайомий.

Коли ми вийшли з кав’ярні, я побачив її біля зупинки — із тією ж сумкою через плече, поправляючи волосся.
І перш ніж мозок встиг сказати «не треба», я вже стояв поряд.

— Дозволь проведу.

Вона обернулась, погляд короткий, обережний.
— Не треба, я далі сама.

Ага. Так і знав.

Я усміхнувся.
— Як скажеш. Але, здається, сьогодні доля знову зі мною програла.

Вона кинула на мене той самий погляд — суміш іронії й розгубленості — й пішла далі.
Я стояв кілька секунд, дивлячись їй услід, поки вона зникла за рогом.

Марко, який ішов трохи позаду, розсміявся:
— Ну що, знову «просто знайома»?

— Відчепися, — сказав я, але не зміг приховати посмішку.

АЛІСА

Чесно, я не планувала ні падінь, ні зустрічей, ні тим більше — тягнути за собою хлопця, з яким щойно ледь не впала в калюжу.
Але, здається, світ сьогодні знову грає в гру «перевір, як довго Аліса зможе тримати обличчя спокійним».

Коли ми підійшли до під’їзду, я хотіла просто подякувати й піти.
Та слова самі вилетіли:
— Хочеш… зайти? У мене є чай.

Боже, навіщо я це сказала?

— Добре, — спокійно відповів він, ніби це найприродніше в світі.

І от ми стоїмо на кухні моєї з Настею квартири.
Він — обережно тримає чашку, я — шукаю, куди поділа ложки.
Тиша. Така, що чути, як чайник буркотить.

— Ти ж казала, живеш із кимось, — озвався він першим.

— Так, з Настею. Але вона сьогодні на побаченні. З черговим «коханцем усієї її душі». — Зробила повітряні лапки й сама не стрималась від сміху. — Через тиждень, правда, вона його «викреслить із життя».

Богдан усміхнувся, і я раптом відчула, як повітря стало легше.
Він не буркотун, як здавалося на початку. Просто стриманий. Може, навіть трохи сором’язливий.

— У тебе затишно, — сказав він, розглядаючи кімнату. — Схоже, тут люблять солодке.

Я глянула на стіл, завалений коробками з тістечками, і пирснула.
— Ем… можливо. Просто я маю слабкість до десертів. Якби не совість — жила б на еклерах і наполеонах.

— Звучить небезпечно, — він відпив чай. — Але, здається, тобі личить така небезпека.

Стоп. Це що, був комплімент?
Я зробила вигляд, що не почула, і відкрила холодильник, щоб хоч щось робити руками.

— Хочеш ще тістечко? — запитала, не озираючись.

— Якщо ти поділишся, — відповів він спокійно.

Ми сіли на диван, і я помітила, що його плечі трохи розслабились.
Я намагалася не показувати, що мені трохи ніяково — але, певно, виходило погано, бо він раз у раз кидав ледь помітну посмішку.

Коли чай закінчився, я підвелась:
— Дякую, що допоміг сьогодні. Якби не ти, то я б зараз, мабуть, плавала десь у калюжі з моїми покупками.