Розділ 3

Запах свіжої випічки й ванілі — мій улюблений аромат. Ну, може, після запаху кави. Або після того, як зарплата приходить.
Я вже третій місяць працюю в маленькій кондитерській біля центру. Тут завжди повно людей, особливо в обід. Дівчата забігають за круасанами, хлопці — за кавою й приводом поговорити.

— Алісо, замовлення на два чизкейки і латте з карамеллю! — крикнула мені старша зміни.

— Є, шеф, — відгукнулася я, витираючи руки об фартух і кидаючи погляд на зал.
І саме тоді моє серце зробило сальто.

За столиком біля вікна сидів він. Той самий Богдан, «пан старшокурсник» із моїх перших днів катастрофи. Але тепер — без сарказму на обличчі, у світлій сорочці, усміхнений, і... не сам.

Поруч — хлопець, який виглядав надто знайомо. І тільки коли він замовив голосно:
— Ще, будь ласка, ваш фірмовий десерт із карамельним соусом, — я впізнала його.
О, прекрасно. Це ж той самий його друг, який тоді щось радив йому у кав’ярні!

Я зробила вигляд, що мене це абсолютно не хвилює. Хоча ложка в руках тремтіла, як у студента перед заліком.

Підійшла до столика з підносом, поставила тарілки й посміхнулася так, ніби нічого не сталося.

— Ваші чизкейки. І латте. І… солодке життя у комплекті, — сказала я з натягнутою усмішкою.

Богдан підняв погляд, і на секунду наші очі зустрілися.
— О, — коротко кинув він, — схоже, доля нас переслідує.

Доля, ага. Іще б блискавку зверху для драматизму.

— Може, просто світ надто маленький, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоча руки так і просили втікати на кухню.

Його друг глянув між нами, і я помітила хитрий вираз на обличчі.
— Ви знайомі? — запитав він, ховаючи посмішку.

— Та так, — одночасно відповіли ми обидва.
От ідеально. Навіть говоримо в унісон. 

— Схоже, історія цікава, — підморгнув той, але Богдан коротко кашлянув, мовляв, не починай.

Я кивнула й поспішила назад за прилавок, намагаючись не перечепитися об власну гідність.
— Цікава? Та просто апофеоз невдячних випадковостей! — пробурмотіла я під ніс.

Наприкінці зміни я вийшла надвір — вечірнє місто пахло дощем і кавою. Коли саме він вийшов за мною, я навіть не одразу помітила.

— Дозволь проведу, — промовив Богдан, ніби між іншим.

— Не треба, я далі сама, — відказала швидко. Може, навіть занадто різко.

Він підняв руки, усміхнувшись:
— Як скажеш.

— І добре, — буркнула я, обходячи калюжу.

Я пішла вперед, намагаючись не озиратися.
Чому він такий спокійний? І чому я — ні?