Розділ 2

Я тихо відчинила двері аудиторії і застигла. Всі погляди відразу впали на мене, а найстрашніший — погляд лектора, який, здавалось, міг пронизати наскрізь.

— Алісо! — пролунав його голос, який міг би зупинити серце будь-якого студента. — Знову запізнилися. Другокурсниця, так? Можу спитати, що сталося?

Я швидко ковтнула повітря і намагалася виглядати спокійною, хоча всередині панікувала:
— Вибачте, — почала я, — коридори… людно було…

— Коридори? — підняв брову лектор. — Хм… А я чув, що в університеті завжди людно, і що всі приходять вчасно. Мені здається, що це вже систематично.

Я відчула, як щоки спалахують:
— Так, зрозуміла…

— Добре, — продовжив він, спокійніше, але суворо. — Сідай. І на майбутнє спробуй не перетворювати лекцію на марафон, зрозуміли?

Я присіла, намагаючись виглядати стримано, але мозок, звісно, вже фантазував: Ну от, Алісо, ось і почалося. Запізнення, старшокурсник, серце калатає… І що тепер?

Лекція тягнулася, а я ледве стежила за матеріалом. Кожен його рух і кожне слово — наче маленьке випробування. Коли ж вона нарешті закінчилася, я швидко зібрала речі і кинулася до виходу, щоб хоч трохи віддихатися.

У коридорі мене вже чекала подруга:

— Алісо! — сміючись, сказала вона. — Знову запізнилася? Ти вже традиція університету?

— Можна сказати й так… — видихнула я. — Бігала коридорами, врізалася у старшокурсника… і лектор мене трохи вичитав.

Подруга хитро посміхнулася:
— Ой, ти ж моя героїня. Я навіть уявляю заголовоки

Я не змогла стримати сміх:
— Точно. І знаєш, що найсмішніше? Серце ще дось калатає.

— Ой, Алісо… — подруга хитро підморгнула. — Це початок твоїх пригод тут.

Ми сміялися, йшли разом коридором, а я, хоч і намагаючись виглядати стримано, вже думала про те, як мій день перетворюється на серію кумедних, незручних і дивно приємних випадків.

Запізнення? Так. Старшокурсник? Так. Серце калатає? Так. Але чомусь я не можу назвати цей день без вагань можна назвати катострофічним… 

БОГДАН

Я сів на лавку після пар, витягнув телефон і написав коротке повідомлення другу:

— «Ти не повіриш, що сьогодні сталося».

Хвилину чекаю на відповідь, а сам згадую той ранковий коридорний хаос.

— Блін, — буркнув я сам до себе. — Вона знову летить, як торнадо, врізається прямо в мене… І конспекти, і все інше…

Друг нарешті відповів: «Серйозно? Опиши детально».

— Ну добре, — почав я, злегка посміхаючись, — вона, значить, біжить коридором, як марафонець без медалі. Я стою, мирно перевіряю конспекти, а тут БАЦ! — вона врізається в мене, ледве не звалюється, конспекти летять.

— І що ти зробив? — читаю повідомлення.

— Став стовпом, — відповідаю, бо саме так я себе і відчував. — А вона миттю включає режим «борець за справедливість»… Стовпи, реактивні літаки… ти б бачив.

— Ха! — друг сміється в повідомленнях. — І що, сварка була?

— Так, коротка. Я навіть посміявся, а вона, здається, тримала себе серйозно. Потім ще на парі запізнилася, лектор її вичитав, а вона сидить червонобока, виглядає, ніби її мало не розстріляли.

— Хм… — друг відповів, і я відчув, як його сміх трохи заглушив моє серйозне зітхання. — Слухай, здається, ти цю дівчину вже помітив.

Я відмахнувся, хоча сам у серці трохи посміхався:
— Поки що… просто цікаво. Але чорт, це весело і трохи бентежить.

— Весело і бентежить? — друг здивувався. — Тобі точно подобається.

— Може й так, — буркнув я, ховаючи посмішку. — Але нічого. Просто ще один день у університеті… і одна шалена другокурсниця.