Розділ 1

Я бігла коридором, як марафонець без медалі. Чесно, на другому курсі вже мала б знати, що пара починається рівно о дев’ятій, але моя кава вирішила жити власним життям і розтягнула ранок.

— Агов, перепрошую! — кинула я якомусь хлопцю на ходу, навіть не глянувши, бо ноги вже несли мене далі.

І тут… БАЦ!

Я врізалася у щось — точніше, у когось. Причому так, що мало не розсипала всі свої конспекти, а сама мало не зробила акробатичний номер з падінням.

— Дивись, куди летиш! — буркнув він.

Я підняла очі й побачила старшокурсника. О, я його знала. Той самий, що завжди ходить із виглядом, наче він директор цього університету.

— Це ти дивись, куди стоїш! — вирвалося в мене. Ну от, мозок, дякую. Можна було сказати щось спокійніше? Ні, треба одразу ввімкнути режим "борець за справедливість".

— Стою? — він підняв брову. — Це ти на мене налетіла, як реактивний літак.

— Реактивний літак хоча б має чітку траєкторію, — відрізала я. — А ти що? Стоїш посеред коридору, як дорожній стовп.

Добре, дуже добре. Молодець, Алісо. Порівняла хлопця зі стовпом. 

Він склав руки на грудях і глянув так, наче зараз видасть мені догану за порушення правил внутрішнього розпорядку.

— Якщо ти так бігаєш завжди, то не дивно, що другий курс для тебе — вже подвиг.

— Ага, — усміхнулась я, — а якщо ти так завжди бурчиш, то не дивно, що тебе дівчата обходять стороною.

Боже, сказала це вголос. Так, сказала. Стоп, чому він сміється?

Він на мить розсміявся, але одразу знову вдягнув серйозну міну.

— Ну що ж, чемпіонко з бігу по коридорах, йди далі рятувати свою пару. Я залишусь тут — "стовпом".

— Домовились, "стовпе", — пирснула я й пройшла повз нього, тримаючи голову високо, наче щойно виграла суперечку.

Ага, виграла. Тільки серце калатає так, наче я пробігла марафон, а не сварку. Ну й чому, цікаво, в нього очі такі…

Я швидко зупинила цей внутрішній монолог. У мене було завдання номер один — встигнути на лекцію. І тільки номер два — більше не врізатися в цього "стовпа". 

Я вже майже дійшла до дверей аудиторії, коли чую позаду тихий голос:

— Ей, ти… як почуваєшся?

Я обертаюся і бачу його — той самий серйозний, але трохи здивований старшокурсник.

— А? — запнулася я.

Він просто кивнув і трохи усміхнувся:

— Добре. Рада чути.

Я кивнула у відповідь, зібрала рюкзак і пішла на пару, відчуваючи, що серце калатає трохи швидше, ніж звичайно.