8.

Артур

Літак йде на зниження, а в мене таке відчуття, що це я пірнаю з головою у холодну воду. Я не хотів повертатися сюди, прагнув навічно залишитися в Америці, адже там немає контролю і постійних настанов батька. Спочатку він власноруч відправив мене за сотні тисяч кілометрів, а коли вирішив, що моє заслання добігло кінця, просто вирвав з того середовища, де мені було добре, і повернув назад. Це так в його стилі - не думати про те, чого хочу і що відчуваю я сам. 

У залі на мене вже чекає Давид - особистий водій батька і його права рука. Вони однолітки, і, здається, тільки Давид, як ніхто інший, розуміє мого батька. 

- Привіт! - міцно обіймаю чоловіка в чорному діловому костюмі й дійсно відчуваю радість від зустрічі з ним. Давид хороший мужик, набагато кращий за мого батька. Коли був малим, часто хотів, щоб вони помінялися місцями і Давид став моїм батьком. 

- А ти змужнів! Від дівчат відбою, напевно, немає, - хмикає чоловік і плескає мене по спині.

- Аякже, - усміхаюся і намагаюся знайти серед інших людей власного батька. - Тільки не говори, що він не приїхав, - усмішка швидко зникає, а всередині з'являється знайоме відчуття непотрібності. 

- У твого батька сьогодні важлива зустріч, - стримано відповідає Давид. - Він чекатиме на тебе вдома, разом з Аліною. 

- Не називай її імені, - злість заповнює кожну клітинку тіла, і здається, що не було тих п'яти років відсутності. - А я-то сподівався, що батько нарешті викинув її з нашого дому. 

- Артуре, - Давид кладе свою руку мені на плече й міцно стискає. Таким чином він хоче перемкнути мене на щось інше. - У тебе було багато часу, щоб звикнути до того, що у житті твого батька з'явилася інша жінка.

- Не інша, Давиде! - фиркаю. - Вона була моєю дівчиною. Я її кохав!

- Я знаю, - чоловік зітхає, і ми мовчки покидаємо будівлю аеропорту. 

Дорогою до будинку, де тепер живе щаслива родина, я розглядаю у вікно знайому місцевість і відчуваю нотки ностальгії всередині. Колись я любив свій дім, адже там завжди смачно пахло й зі школи мене зустрічала мама. 

Тепер ненавиджу туди повертатися, тому що матері там більше немає, а її місце зайняла та, котру я сильно та щиро кохав. 

Батькова машина стоїть у дворі. Тільки-но наше авто зупиняється, виходжу на вулицю. З одного боку, я навіть можу зрозуміти Аліну. Вона повелася на статки мого батька, його місце в суспільстві та безбідне життя. Я ніколи не повірю в те, що вона вийшла за нього через кохання. Це ж дурня, в котру тільки мій татусь і вірить. 

- Мій автомобіль тут? - запитую у Давида, котрий також вийшов на вулицю. 

- У гаражі. До речі, ось, - він передає мені ключі від квартири і записку з адресою. Ну, супер! Без даху над головою не залишуся! 

- Вижени її на вулицю. Думаю, що надовго я тут не затримаюся, - ховаю ключі в кишеню джинсів, а сам прямую до будинку. Хто б знав, скільки сил мені коштує переступити цей поріг. 

У вітальні чутно голоси, і я одразу прямую туди. Спочатку бачу батька, котрий, наче король, займає місце у м'якому кріслі та п'є каву, а потім й Аліну. 

- Артуре! - дівчина підскакує на ноги й широко усміхається. За ці п'ять років у неї значно збільшилися деякі частини тіла: губи, груди. Майже нічого не залишилося від тієї гарної  дівчини, у яку я закохався ще в школі. 

- Без рук! - відступаю на крок, коли вона намагається мене обійняти. І байдуже, як це виглядає збоку. Мені бридко до неї торкатися, і вона має це розуміти.

- Ці роки зовсім нічого тебе не навчили, - бурчить батько і зовсім не поспішає підвестися на ноги та обійняти сина. От його прояву любові я справді чекав. 

- А мали? Я завжди думав, що навчати своїх дітей мають батьки, - не втримуюся від коментаря. - Та у тебе, як завжди, інші справи. Чи не так? Може, нарешті поясниш, чому я тут? Ти вирвав мене з коледжу на останньому році навчання. Для чого? Невже скучив? 

- Я збираюся переобиратися на новий термін, а для цього мені потрібна видимість щасливої родини, - прямо відповідає батько. Ну ж що, чогось подібного я і чекав. - Ти закінчиш навчання тут і покажеш себе як чудового сина та перспективного футболіста.

- О! То ти слідкував за моїми досягненнями! Як мило! - фиркаю. - Ну що ж, вибору у мене, як завжди, немає. Тому слухаюсь та підкоряюсь, мій батьку!

Жартома кланяюся і, розвернувшись на сто вісім десять градусів, швидко покидаю дім. Невже я дійсно чекав теплого прийому? Ідіот! Мого батька вже нічого не виправить, з цим варто змиритися. Принаймні він дає мені все, чого хочу. А це не так погано! 

- Швидко ти! - Давид стоїть біля моєї червоної Ferrari та прискіпливо мене розглядає. 

- Я ж говорив, що ненадовго, - відповідаю та сідаю за кермо своєї крихітки.

- Тільки не нароби дурниць в черговий раз. У твого батька вибори скоро, - серйозно заявляє Давид. 

- Буду сидіти тихенько й не рипатись, - фиркаю. - Бувай!

Машина різко зривається з місця і несе мене подалі від цього дому. Як же хочеться більше ніколи сюди не повертатися. Але ж доведеться, якщо батькові хочеться мене побачити. І саме це дратує найбільше. Я - його син, і цього не змінити. І якщо я не можу боротися з цим, то варто просто насолоджуватися своїм статусом.