6.

- Це просто не може бути правдою! - повторюю, мабуть, вже всоте за останні десять хвилин. 

- Яночко, п'ять тестів не можуть одночасно помилятися, - Катя сидить поруч та обіймає мене за плечі. - Та якщо ти хочеш впевнитися, то варто записатися на прийом до лікаря. Ось тоді всі сумніви відпадуть.

Після того, як я побачила другу, не надто яскраву, смужку на кожному з п'яти тестів, всередині щось обірвалося. Я начебто й готувалася до чогось подібного, але однаково сильно розгубилася і навіть злякалася. Хто я, і хто Артур! 

До того ж він може сказати, що дитина зовсім не його! Ми ж не знайомі практично, і він точно не помітив, що в ту ніч я була дівчиною. 

- Можеш сама мене записати? Чесно кажучи, зараз я не в тому стані, щоб щось робити, - прошу подругу. 

- Звісно. Ти йди відпочивай, а я запишу тебе на завтра після обіду, - Катя залишається на кухні, а я шкандибаю у свою кімнату. Таке враження, що життя просто закінчилося, тому що я реально не знаю, як бути далі. 

Лягаю під ковдру та прикриваю очі. Руки самі собою тягнуться до живота і накривають його. Там, всередині, живе маленька частинка мене та… Артура. Хто б міг подумати, що доля поєднає нас ось таким чином. Та чи поєднає? Хтозна...

Сама не помічаю, коли засинаю, а прокидаюся лише під ранок, коли за вікном лише починає світати. На щастя, сьогодні нудоти немає, зате дуже хочеться їсти. Готую собі бутерброди, чай і намагаюся не думати про похід до лікаря. Чесно кажучи, більше немає сумнівів у тому, що я вагітна. Не скажу, що вже звикла до цієї думки, але такої паніки, як вчора, більше немає. 

Катя зустрічає мене біля універу й міцно обіймає. Її підтримка необхідна мені, як повітря, і подруга добре про це знає. Саме в цей час десь позаду чутно голосний сміх, й, не втримавшись, я озираюся туди. 

Артур веселиться у компанії друзів і навіть не уявляє, що через дев'ять місяців, а то й менше, стане батьком. Я повільно розглядаю його високу фігуру і приходжу до єдиного втішного висновку: дитина у нас буде гарною. 

- Привіт, Яно! Як ти сьогодні? - розглядаючи Крилова, я проґавила момент, коли поруч з нами з'явився Макс. Чесно кажучи, думала, що вчорашня допомога з його боку була одноразовою, але те, що він підійшов… трохи здивувало. 

- Нормально, - натягнуто усміхаюся і якось несвідомо накриваю живіт долонею. Здається, що  Макс все знає і скоро розповість усім. Та коли він продовжує говорити, я розумію, що помиляюся. 

- Ми можемо сьогодні зустрітися? Я хотів би поговорити з тобою, - хлопець здається трохи напруженим, і я поняття не маю, про що він хоче говорити. 

- Сьогодні ні. У мене… зустріч, важлива, - вигадую на ходу. Ну не буду ж я йому говорити, що збираюся до лікаря, котрий підтвердить або спростує мою вагітність. 

- Тоді завтра? - здається, Макс налаштований йти до кінця. У мене не залишається вибору, як погодитися. Але, з іншого боку, мені справді цікаво, що він задумав. 

Перші дві лекції я завзято намагаюся слухати викладача й не поринати у власні сумніви та страхи. А от на великій перерві прокидається такий голод, що страшно стає. Каті доводиться залишитися в аудиторії, щоб узгодити декілька питань з викладачем, а от я самостійно вирушаю у їдальню. 

Тут, як завжди, яблуку ніде впасти. Макс та його друзі уже займають місця у самому центрі, а я роблю все, щоб не дивитися у його бік. Ще не вистачало, щоб він викликався допомогти мені з тацею. 

Як на зло, черга на роздачі просувається зі швидкістю черепахи, а мій живіт все гучніше нагадує про те, що хоче їсти. Приклавши до нього долоню, я затамовую подих, але краще не стає. Чергове бурчання таке голосне, що його точно почули всі, хто були поруч. 

- Здається, хтось сильно зголоднів? - знайомий голос та аромат парфумів змушують мене покритися сиротами. Якого чорта Артур стоїть у загальній черзі? Він же має тут всі привілеї! 

“Ага! Дитина твоя їсти просить” - проноситься у мене в голові. 

- Пробач. Я просто не встигла поснідати, - і чого це я перед ним вибачаюся? Не подобається - хай не слухає! 

- Буває, - мені доволі дивно розуміти, що він за моєю спиною, і боятися повернутися у його бік. Складається враження, що Артур бачить мене наскрізь і точно зрозуміє, що я щось від нього приховую. - Послухай, Яно. У мене є до тебе одне запитання. 

Ну ось, припливли! Здається, що в цей момент у мене серце зупиняється, і я таки повертаюся до хлопця. Він не здається злим чи розгубленим. Абсолютно спокійний і зі знайомою мікроскопічною усмішкою на устах. 

- Ти знаєш моє ім'я? - сама не розумію, чому мене це дивує, адже Артур точно чув, як до мене звертався Макс. Напевно, це не здивування, а розгубленість, адже моє ім'я з його вуст звучить так незвично.

- Хіба це проблема? - хмикає хлопець. - Щодо питання. Той хлопець, що тобі зрадив... Це ж Макс, так?

Ну ось, вдруге припливли! А я-то сподівалася, що він забув мою п'яну сповідь! Та куди там! Невже зібрався Максу розповісти про ту ніч? 

- Навіщо тобі знати? - виходить доволі грубо, але стриматись не виходить. Якщо цей тип зібрався розповісти про нашу спільну ніч, він ніколи не дізнається про свою можливу дитину. - Хочеш зробити мене посміховиськом?