5.

Свідомість повертається якось занадто мляво. Я ніяк не можу вхопитися за ниточку реальності. Та коли нарешті це вдається, розплющую очі та видаю стогін. Шалено болить голова, і пам'ять зовсім не хоче повертатися.

- Ти як, Яно? - стурбований голос Каті добряче мене лякає. Схоже, сталося щось жахливе, якщо вона у такому стані. 

- Що сталося? - озирнувшись навколо, я розумію, що знаходжуся в медкабінеті універу. Катя сидить поруч, бліда, як привид, і, здається, щойно плакала. 

- Ти гепнулася просто на стадіоні! Втратила свідомість! - схлипує дівчина. - Як ти могла так мене налякати?!

- Сама не розумію, як це сталося, - і це правда. Повільно сідаю та беру руку подруги у свою. - Пробач, що налякала. А… як я тут опинилася?

- О! Так це твої принци транспортували сюди твоє тіло. Мало не побилися через право бути першим, - хмикає Катя, а я нічого не розумію. - Це було щось, Янко. Коли ти гепнулася, поруч якраз був Артур. Саме він першим кинувся на допомогу. Але не встиг тебе оглянути, як прилетів Макс, Арта відштовхнув, а сам на руки тебе підхопив і сюди доставив.

- Ого! - це єдине, що виходить сказати. Здається, я зробила все, щоб бути номером один по обговореннях в універі. 

- Ага! - хмикає Катя. - До речі, Макс ще й досі тут. За дверима чекає.

- Навіщо? - а це вже дивно. Ну допоміг на знак наших минулих стосунків, але чому зараз він тут?

- От сама його про це й запитаєш, - підморгує мені подруга, і саме в цей час у кабінет заходить лікарка. 

- Прокинулася? Як почуваєшся? - питає, сідаючи навпроти.

- Краще вже. Здається, це був сонячний удар, - тихо відповідаю.

- Впевнена? - якось неоднозначно усміхається жінка. - До втрати свідомості були ще якісь скарги на здоров'я? Погане самопочуття?

- Сьогодні зранку мене нудило, - пригадую. - Я думала, що з'їла щось не те.

- Думала вона, - хмикає жінка. - Коли востаннє були критичні дні? Затримки немає?

- А це тут до чого? - напружуюся, тому що мені зовсім не подобаються питання, які ставить ця жінка. - У мене немає затримки. Начебто… 

Подумки намагаюся пригадати, коли востаннє були ці дні, і розумію, що затримка таки є. Кілька днів так точно. Напевно, лікарка щось бачить у мене на обличчі, тому що знову хмикає та підводиться на ноги.

- Варто зробити тест на вагітність, щоб підтвердити або ж спростувати це припущення. А ще записатися на прийом до гінеколога та здати аналізи. 

- Почекайте! Яка вагітність? - різко підскакую на ноги, і перед очима знову все пливе. Катя приходить на допомогу та допомагає мені втримати рівновагу. 

- Звичайна, - спокійно відповідає жінка. - Судячи з того, як за вас хвилюється ваш хлопець, новина про вагітність йому сподобається.

Здається, я готова просто зараз звалитися тут без свідомості. Жодної вагітності просто не може бути. Артур не міг спати зі мною без захисту. Хоча, якщо подумати, наскільки п'яним він був... про захист таки можна було забути.

- Дякую вам, але ми краще підемо, - мій голос здається мені чужим. Є ще надія, що все це неправда. І я буду триматися за неї до останнього. 

Хапаю Катю за руку й першою покидаю медпункт. У голові повний хаос, тому мені треба знайти якесь тихе місце, щоб нарешті усвідомити все та заспокоїтися. 

Тільки от відійти далеко не виходить, тому що Макс дійсно тут. Він відлипає від стіни, яку ще мить тому підпирав, і наближається до нас. На ньому все ще форма футбольної команди, а вираз обличчя занадто серйозний. Виходить, він дійсно хвилювався. Але чому? 

- Як ти? Що лікарка сказала? - питає занепокоєно й прискіпливо мене оглядає. 

- Жити буду, - бурчу. - Просто тепловий удар. Нічого страшного.

Катя стоїть поруч і розгублено розглядає нас обох. Знаю: вона шокована не менше мене самої, але зараз не час говорити про це. 

- Я відвезу тебе додому. Почекай на вулиці, я тільки переодягнуся, - заявляє абсолютно серйозно. 

- Максе, не треба, - намагаюся його зупинити.

- Я не запитую, чи треба, Яно, - його рука обережно опускається на моє плече і здається чимось надважким. Як би я хотіла бачити його турботу та підтримку трохи раніше. Не тепер, коли моє серце розбите. - Кілька хвилин - і я повернуся.

Він швидко прямує коридором у бік роздягалень, а я розгублено дивлюся йому вслід. 

- Може, варто викликати таксі? - питає Катя. - Якщо не хочеш з ним їхати...

- Краще хай відвезе. Не хочу, щоб потім додому до мене заявився, - зітхаю. 

Ми мовчки прямуємо на вихід, і я сідаю на лавку недалеко від стоянки. Мені вже значно краще, у фізичному плані. А от у моральному в голові повний хаос.

- Треба купити тест, - тихо говорить Катя. - Я впевнена, що це якась помилка. Ти не можеш бути... ну...

Катя замовкає, коли до нас наближається Артур і той самий блондин. Крилов здається надто серйозним. Невже також за мене хвилювався? Але ж ми майже не знайомі.