3.

- Ого! - це єдине, що може вичавити з себе Катя, коли я розповідаю їй усе. Розумію її шок, сама навряд чи повірила б у подібне, якби хтось розповів. 

- Ага! - зітхаю і проводжу рукою по мокрих пасмах. Тільки-но приїхала додому, одразу поспішила в душ. Складалося враження, що аромат парфумів цього Артура в'ївся мені під шкіру. Довелося добряче потерти себе губкою і вилити на неї пів банки гелю для душу, щоб таки позбутися від цього аромату. 

На щастя, тітка міцно спала у сусідній кімнаті після нічної зміни й навіть не здогадувалася про те, що утнула її племінниця. Якби знала, точно по голові не погладила б. 

- Ти хоча б телефончик у нього взяла? Зрозуміло ж, що хлопець багатий, - у Каті загорівся погляд, і я одразу зрозуміла, до чого вона веде. 

- Катю, ми з ним більше не побачимося, - спокійно пояснюю подрузі. - Ця ніч була випадковістю. Ніхто з нас не чекав більшого. Ми випили й… все. Ти реально думаєш, що він буде мене шукати? Та в такого, як він, кожної ночі інша. 

- Зрозуміло, - бурчить Катя. Я знаю, що вона бажає мені найкращого, але цей Артур - далеко не подарунок. Видно ж, що у нього купа тарганів в голові. І точно не мені з ними розбиратися. 

Нашу розмову перериває вібрація мого телефону. Знову надзвонює Макс. Це вже десятий дзвінок з того моменту, як я увімкнула телефон. 

- Може, варто підняти та послати його? - сердиться Катя. - Чого надзвонює, якщо і так збирався тебе кинути?

- Ну так кинути мене у нього не вийшло, - знизую плечима. - Напевно, хоче завершити цю справу.

Телефон замовкає, а вже через кілька секунд приходить повідомлення від Макса:

“Я біля твого під'їзду. Якщо не вийдеш, сам піднімуся!”

- От чорт! - я не думала, що наша розмова відбудеться так скоро. Навіть слів потрібних не підібрала. Але, схоже, виходу немає - поговорити таки доведеться.

- Може, мені з тобою піти? - хмуриться Катя, читаючи повідомлення. 

- Не варто. Ми ж дорослі люди й завершимо все правильно, - кажу, а в самої голос тремтить. Минула ніч лише на деякий час відключила біль. Зараз я відчуваю його в повному обсязі й дуже боюся розплакатися перед Максом. Він не заслуговує бачити мої сльози, і саме тому я маю бути сильною. 

На вулиці чудова погода, світить сонце. На дитячому майданчику грається дітвора, а мамочки бесідують на лавках. Дорогий Лексус Макса привертає надто багато уваги, саме тому, коли сідаю у салон, прошу його переїхати у сусідній двір. 

Макс здається похмурим і роздратованим. Міцно тримає пальцями кермо й дивиться перед собою. Схоже, збирається з силами, щоб відправити мене далеко й надовго. З вчора він абсолютно не змінився, хіба що помітний засмокт на шиї, якого раніше я не бачила. Схоже, блондинка на пам'ять залишила, а Максик і не помітив. 

- Куди ти зникла? Я телефонував разів сто, - повертає голову в мій бік, і коли наші погляди зустрічаються, шкірою бігають мурахи. У нього блакитні очі та чуттєві уста. Я так любила, коли він цілував мене ними. А тепер перед очима картина того, як він і та хвойда… 

- У мене були деякі справи, - відповідаю стримано. Хто б знав, чого мені коштує ця стриманість. Всередині відбувається справжній буревій, але я до останнього збираюся тримати це в собі. 

- Справи? - щиро дивується Макс. - Взагалі-то, вчора у нас мало відбутися побачення!

- Пробач! - кидаю сухо.

- Пробач? Пробач?! - схоже, Максу набагато важче стримувати емоції, аніж мені. - Яно, я тебе не впізнаю!

А я тебе…

- Максе, я тут подумала, що нам з тобою варто припинити все це, - розглядаю свої руки й боюся подивитися на нього в цю мить. - Я... зрозуміла, що не кохаю тебе.

- Що? - він явно здивований та розгублений. Здається, це шах і мат з мого боку. - Яно, з тобою точно все добре? Ти мене кинути збираєшся?

- Не збираюся, - таки знаходжу в собі сили поглянути йому в очі. - Я вже це зробила. 

- У тебе що, поганий день? - фиркає хлопець. - Ти ж сама говорила, що кохаєш! Ми разом не один день, чорт забирай!

Я не можу зрозуміти, чому Макс так сильно дратується. Для нього так має бути краще. Не треба розбивати мені серце. Але його реакція мене дивує. 

- Якщо ти хвилюєшся за свій імідж, тоді я скажу усім, що це ти мене кинув, - кажу, коли таки приходить розуміння: Макс просто боїться за свій зад. - Так буде добре?

- Яно… - хлопець намагається наблизитися, але коли бачить, як різко я відсахуюся від нього, завмирає. - Ти можеш нормально пояснити, що не так? 

- А ти сам не розумієш? - мій голос таки ламається на останньому слові, і Макс це чує. - У тебе засмокт на шиї. І я впевнена, що не лише там. Знаю, що ти збирався кинути мене. Вчора... я була у твоїй квартирі та чула все. Сподіваюся, більше питань немає? Тоді прощавай! 

Макс намагається схопити мене за руку, але я дію швидше. Мало не вивалююся на асфальт і ховаюся поміж будинків. Знаю: він за мною не побіжить, але однаково пришвидшуюсь. 

Лише вдома, в обіймах Каті, таки даю волю сльозам. Мені шалено боляче, адже цей хлопець дійсно сильно мені подобався. Не знаю, чи було це коханням, але чимось  більшим за симпатію так точно.