2.

- Послухайте, це якась помилка! Ви неправильно мене зрозуміли! Я дійсно кур'єр! - знову підскакую на ноги, але втекти не виходить. Цей хлопець все ще стоїть біля дверей та криво посміхається.

- О! То ти хочеш пограти, крихітко? Недоступна? - несподівано він робить крок назустріч й одним махом знімає з себе чорну футболку. Здається, у мене пар вухами пішов, тому що він… просто ідеальний. Одразу пригадую Макса, адже у нього також гарне тіло, але одразу викидаю його з голови, тому що зараз не до шмарклів. Треба рятувати свій зад! 

- Я кур'єр! - кричу так, що у самої вуха закладає. - Ваші друзі попросили мене прийти до вас за грошима! Не за цим! - вказую рукою на його голий торс.  - Просто оплатіть замовлення - і я піду.

Останні слова виходять якось мляво. Чесно кажучи, складається враження, що всередині перегорає остання лампочка, і я просто гасну. Весь цей жахливий день переріс у не менш жахливу ніч. Залишилося тільки бути зґвалтованою цим красенем, котрий сплутав мене з повією. 

Сідаю просто на ліжко, прикриваю обличчя руками й схлипую. Не хотіла плакати перед ним, але нерви, схоже, таки здали. Я жалюгідна - і це факт. 

- Гей, ти чого? - відчуваю, що він зовсім поруч, але втекти або хоча б відсунутись просто немає сил. - Пробач, що сплутав з... Не важливо! Просто мої друзі - ще ті жартівники, от я й подумав. То скільки я тобі винен?

Шмигнувши носом, дістаю з кишені чек і передаю хлопцеві. Він уважно його розглядає, а тоді прямує до комода та бере з нього свій гаманець. 

- Ось! Тут ще за моральні втрати, - він передає мені значно більше вказаної суми. І тут мені б увімкнути правильну дівчинку та не брати так багато, але... ну його! Це дійсно були моральні втрати, і я точно заслуговую на ці кошти! 

Не дякуючи, ховаю гроші в кишеню і підводжуся на ноги. Ну все, тепер точно можна їхати додому і напитися в компанії Каті. 

Оминувши напівголого хлопця, підходжу до дверей і вже беруся за ручку, коли мене зупиняє його голос:

- У тебе щось сталося?

- З чого ти взяв? - сама не розумію, чому продовжую цю розмову та ще й переходжу на ти. Так, цей хлопець красень і, судячи з квартири, дуже багатий. Тільки от сьогодні мені розбили серце, а закохуватися ще в одного мерзотника щось зовсім не хочеться. 

- Ти прийшла з розпухлим носом і червоними очима. Спочатку я подумав, що це образ такий… дивний, а тепер розумію, що річ не в цьому. То як? Поділишся своєю історією? - питає абсолютно серйозно і, на щастя, таки додумується одягнути футболку назад. 

- Навіщо тобі це? У тебе вдома вечірка, а ти зібрався слухати про те, як мій хлопець зрадив мені з якоюсь хвойдою? - виходить грубо, тому що я реально не розумію: чого йому від мене треба?! 

- Отже, таки розбите серце, - хмикає цей Артур і знову підходить до комода. Я не можу пояснити собі, чому ще й досі тут. Цього хлопця я не знаю, як і всіх тих людей за дверима. Треба забиратися звідси, поки є така можливість, а не стовбичити під дверима як ідіотка!

Артур тим часом відкорковує пляшку з якоюсь коричневою рідиною, точно алкогольною, та наливає у дві склянки. 

- Не йди. Я так не хочу залишатися сьогодні сам, - він повертається до мене, а я бачу в його погляді стільки болю. Напевно, саме це мене зупиняє. Здається, у цього Артура також не найкращий день. Йому також розбили серце? - Хочеш випити? За нове життя без колишніх!

- У тебе ціла квартира людей, а ти один? - перший крок виходить доволі невпевнений. 

- Вони мене не розуміють, - знизує плечима та бере в руки обидві склянки. - А ти, здається, так. Хочеш нарешті позбутися цього болю?

Він передає мені склянку - і я беру її в руки. Вагання нікуди не зникли. Мені все ще страшно. Тільки боюся я не цього Артура, а себе і того, що відчуваю. 

- Думаєш, алкоголь допоможе? - дивлюся йому в очі й розумію, що вони у нього дуже гарні. Карі, майже чорні.

- Сьогодні так, а завтра буде новий день, - усміхається і першим випиває все одним махом. 

Я ще можу відмовитися. Мене ніхто не змушує. Але здоровий глузд давно поліг під напором образи, відчаю та болю. Шалена суміш, котра і тягне на не менш шалені вчинки. 

Випиваю все одним махом і починаю сильно кашляти, тому що горло пече і здається, що зараз з рота повалить вогонь. Пити я не вмію і, швидше за все, мене винесе від однієї склянки.

- Повільніше, маленька! - Артур сміється та доволі невимушено торкається своєю рукою до мого плеча. - Я хочу дізнатися, хто той мудак, що кинув тебе!

Сама не розумію, навіщо розповідаю йому все. Мій язик просто починає жити своїм життям. За час моєї розповіді ми випиваємо ще кілька разів. Артур слухає, не перебиваючи, і навіть говорить слова підтримки, коли я знову починаю плакати. 

Після четвертої випитої склянки у мене двоїться перед очима. Намагаюся встати, але знову падаю, і не просто на ліжко, а на коліна до Артура. До речі, сам хлопець також не сильно тверезий. Ми усміхаємось як двоє ідіотів і називаємо Макса такими словами, котрих я раніше й не знала. 

- Ой, пробач! - дивно, але в його обіймах добре та спокійно. Можливо, це тому, що тільки Артур мене розуміє?