30.04.2030

— Така гарна погода сьогодні весною, — відпочиваючи на траві від вправ подумав уголос Макс.

— Що робиш?

— Ах, Моллі, це ти? Що ти тут робиш?

— Поки нічого, просто вийшла на вулицю. А ти чим займаєшся?

— Займаюся спортом на природі.

Дівчина дивилася на оголений торс хлопця.

— Прекрасна фігура в тебе.

— Дякую, багато займаюся спортом плюс і бойовим мистецтвом.

Джексон якось зніяковів, тому вирішив змінити тему розмови.

— А... Моллі, в тебе є, наприклад мрія?

— Чому запитуєш?

— Просто дивлячись на природу, то мрію лише про одне: свобода.

— Свобода? Чому саме вона?

— Мати свою думку та погляд, жити вільним життям чи це не звучить прекрасно? Скільки років я мрію про це... Ми могли б жити з сім'єю щасливіше без Генрі на свободі... Міг би мати своє особисте життя, бо таке відчуття, що він би й наречену обрав.

Еванс сіла поруч з ним, аби слухати далі.

— Розумієш... я займаюся тим, що мені взагалі не подобається. Це батько обрав... Намагався говорити з приводу цього. Але... він не став мене слухати. Як же хочу його смерті ти б знала та мучився трясця...

Макс відчув, що після цих слів його очі намокли від сліз. Не стримуючи їх почав ревіти.

— Максе?

— Чому... я отримав таке життя... ЧОМУ!

Моллі відчула на собі це біль. Він наче пронизав її добре серце. Вона притиснула його до себе ближче.

— Плач скільки хочеш, тебе ніхто не засудить.

Джексон подивився на неї.

— Справді, це поки єдине, де можу ревіти довше. А знаєш... мені стало трохи легше... Ха-ха...

— Ну ось хоч щось плюс є..

Дівчина почала гладить голову хлопця.

— Гарнюня, а ну посміхнись.

З'явилася у нього ледь помітна посмішка.

— Ай, яка гарна!

— Досить соромити мене цим!

Щоки трохи почервоніли.

— Ай, ти як маленька дитина я не можу! Такий гарний!

— Ах.

— Моллі, Макс де ви?! Час снідати!

Аня шукала їх та все ж знайшла.

— Ось ви де! Єдині, хто поки що не прийшов на сніданок.

— Ми зараз прийдемо.

Жінка повернулася назад.

— То що пішли на сніданок?

— Я не проти.

Піднявшись, ми направились всередину. Прибувши на кухню, сіли за стіл.

— То що бажаєте на сніданок?

— Просто вівсянку з чаєм.

— А ти, Джексоне?

— Нічого особливого, приготуй звичайні панкейки.

— Добре.

Жінка почала мовчки готувати.

— Чого вас так довго не було? Ми вже давно сидимо.

— Я займався, а потім прийшла і Моллі. От і розговорились.

— Здається, щось не договорюєш,— промовила Саша.

— Саша помітила те що ридав? — подумав він.

— Так дійсно нічого такого я чесно кажу.

— Очі тебе видають. Пусті, сірі, наповнені сльозами.

Після цього почувався ніяково та почав трохи смикатися на стільці.

— І чого почав нервувати?

— ...

— Ах, добре вибач, не буду мучити тебе запитаннями.

— Ось ваші сніданки.

Аня поставила тарілки та кружку з чаєм на столі.

— Дякуємо, — одночасно промовили Макс та Моллі.

— Хм.. якось без книжки трохи сумно стало. Може сходити взяти якусь? — подумала вона.

Дівчина встала зі столу та спустилася вниз.

— Куди це вона? Трохи сніданку з'їла і пішла вниз, — роздумував хлопець

— Залишилось, щоб щось відвернути увагу Макса і тоді можу підсипати наркоту їй,— подумав Рома

Задзвонив чийсь телефон. Здається, то був у Макса. Діставши його, взяв слухавку.

— Ало?

— Максе, синочку! Як ти? Після того як втік з місця собі не знаходила...

— Вибач, що змусив тебе понервувати. Зі мною все нормально.

Він встав зі столу та спустився вниз.

— Ну от, вони пішли! То нарешті можу зробить те, що потрібно, — подумав Рома.

Діставши пакет з кишені, взяв пакетик з наркотою. Відкривши його, він висипав в чай Моллі. Тихенько розмішавши порошок ложкою, Рома повернув все на місце. Після цього Мікамі повернулася до нього та посміхнулася.

— Тепер залишилося дочекатися результату! — подумав хлопець

Моллі якраз планувала повернутися наверх, проте побачила Джексона біля сходів, який говорив з кимось по телефону. Тому вирішила зупинитися та почекати на нього.

— Так, бувай

Та скинув слухавку.

— Моллі? Ти давно тут стоїш чи нещодавно підійшла?

— А? Ні, я просто повз проходила і побачила як по телефону говориш. Тому вирішила почекати на тебе? То з ким говорив?

— Мама, а що?

— Нічого, просто цікаво
— А що це в тебе в руці?

— Це?- та підняла книжку вгору

— Так, це

— Книга «нитки серед кохання». Взяла прочитати поки буду снідати, щоб не так нудно було

— Про що ця книга?

Дівчина перевернула книгу на інший бік та почала читати.

— «Двоє закоханих Луїза та Льюїс намагаються разом все подолати: хворобу дівчини та переконати батьків дозволити їм жити разом. Проте чи витримають вони все-таки, чи не порвуться їхні нитки кохання одне до одного серед інших закоханих?»

— Ось і маленька анотація, яку я прочитала, — прочитавши, сказала дівчина.

— То ти обожнюєш романтику?

— Так, але це не тільки мій улюблений жанр. Їх багато є.

— У тебе є те, що тобі справді подобається... Не те що я...

Моллі взяла руку хлопця.

— Я вірю в тебе що ти знайдеш своє хобі та позбавишся батькової думки, від якої ти більше не будеш залежати.

— Дякую, ти поки єдина в це віриш.

Макс детально роздивлявся блакитні очі дівчини, які нагадували йому каплі дощу, які капали на лице після яких було добре.

— Слухай, можна питання?

— Звичайно.

— Чиї це в тебе очі? Батькові чи матері?

— Колір? Від батька дісталися, а що?

— Нічого, гарні наче краплини дощу, які зачаровують мене. Так і хочу на них дивитися.