27.04.2030

7:30 ранку. Час було снідати, тому Аня пішла шукати Джексона в його кімнаті. Постукавши, вона заглянула до нього.

— Містере Джексоне, Час сніданку.

— Зараз? — спросоння запитав.

— Так,— відповіла жінка.

— Добре, зараз. Декілька хвилин і підійду. А куди саме? - сівши в ліжку, запитав Макс.

— Чекаю та іди на другий поверх, — відповіла вона та вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Вставши з ліжка, направився до ванної. Зробивши все необхідне, вийшов з кімнати та пішов на куди сказали. Сівши за стіл, почав чекати на сніданок. За столом сиділо ще троє незнайомців. Блондинка, від якої пахло квітами, проте важко було зрозуміти які саме квіти. Її очі були зелені, вони уважно роздивлялися хлопця, сірі та холодні очі все дивилися на неї.

— Перепрошую, але може досить дивитися на мене? Чи сподобалася вам, Містере Джексоне ? — запитала з цікавістю дівчина, а потім засміялася.

— Ні, а що заборонено дивитися на вас? І тим паче так само дивилися на мене, — спокійно відповів він.

— Перепрошую, але можете бути тихішими? Я читаю поки чекаю сніданок, тому хочу зосередитись, а ви мені трохи заважаєте, — сказала брюнетка, поклавши книгу в сторону.

Очі та волосся були гарні: блакитноока дивилася на Джексона та на іншу дівчину. Максу до уваги впав вінок, який був у неї: здається, робила його сама із білосніжних ромашок. На лиці було ще ластовиння, яке їй дуже личило.

— Тоді повернися в кімнату та читай там! — сказав інший хлопець.

Він виглядав трохи готично, здається, займається музикою. Мав темно синій колір волосся та темно червону прядку волосся. Червоні очі, які були підфарбовані зверху дивилися на дівчину.

— Тебе, здається, не вчили манер, бо грубиш дівчині як не соромно? Міг би спокійніше сказати, — запитав Джексон, заступившись за брюнетку.

— А тебе хтось запитував, джентльмен? — з грубістю запитав незнайомець.

— Досить! Ви наче дорослі, а поводитесь як діти через якусь дрібничку, — у жінки увірвався терпець, поки вона готувала всім сніданки.

Аня заспокоїла балаган та продовжила справу, блондинка та хлопець почали говорити між собою, а Максу стало цікаву яку саме книгу читає.

— Привіт, — почав він.

Дівчина звернула увагу на це.

— Привіт, тобі щось треба від мене? Якщо ні, то дозволиш мені продовжити читання, — відповіла вона.

— А що читаєш? Просто цікаво та на вигляд цій книзі декілька років ,— запитав Джексон.

—  Це? А збірка віршів, які пов'язані з романтикою. Їй, здається 4 –5 років може більше, в мене багато старих книг та раритетів на різні теми та мовами, — із захопленням та гордістю розповідала вона про свою колекцію книг.

— Дякую, що відповіла на запитання,— з посмішкою відповів Макс.

— Ось ваші сніданки, — Аня поставила всім сніданки та напої.

— Всім смачного! — сказала жінка.

— Дякуємо! — одночасно всі подякували та почали їсти.

— До речі, напевно зараз чи трохи пізніше повинні приїхати новенькі, тому після сніданку можете сходити та подивитися на них, — розповіла сестра усім.

— Добре,— сказав Джексон.

— Цікаво, хто це буде? - подумав він, одночасно,і снідаючи.

Потім подумав про блондинку та про іншого хлопця.

Поснідавши він пішов на вулицю. Блондинка штовхнула в плече гота, наче щось хотіла від нього.

— Ромо, я хочу на дах, — вона почала поводитись,як маленька дитина.

— Добре, але навіщо? — запитав він.

— Потім розповім, але навіщо дізнаєшся там, — із загадкою відповіла.

— ...

Рома та дівчина теж пішли з кухні.

— Дивні якісь, та й навіщо їм на дах? - подумала брюнетка, яка їла та одночасно читала вірші.

Через деякий час після сніданку дівчина ще трохи дочитала вірші та теж вийшла з кімнати.

Бродячи по вулиці, Макс побачив лімузин, на якому він учора прибув. Йому захотілося підійти ближче, що саме і зробив. Тому коли авто припаркувалося попрямував до нього. Діма вийшов з машини.

— Привіт знову,— він простягнув хлопцю руку.

— Привіт, — простягнув руку та пожав її у відповідь.

— Я привіз ще двох учасників. Це дві дівчинки років, здається 17 –18 не впевнений, але гарні, — розповідав з цікавістю та відчинив двері до салону машини. З неї вийшло дві дівчинки.

— Хм? Вони знайомі, але не можу згадати навіть імен. Проте наче щось може по трохи починаю згадувати..., — думав Джексон.

— Що це в них на шиї? Зірка? Наче в мене така сама, але вона вдома, бо батько заборонив носити її, — ще трохи думав та нарешті щось ще згадав.

Декілька років тому через підвіску розгорілася сварка з батьком, бо це він вважав соромом дружити з не такими як я: багатими та успішними та ледь не зламав її, проте після цього я цю зірочку сховав в надійному місці, де не знайде

— Хм? Наче щось ще починаю пригадувати.

Ще декілька років тому. Школа, мої подруги були поруч зі мною. Пам'ятаю як хтось із них розповідав як ходила до зубного та дали пластину для зубів, бо вони були трохи деформовані. Потім сказали, що сьогодні як 3 роки ми найкращі друзі, тому вони приготували подарунок: підвіска зірка бірюзового кольору, яка ще й вміла світитися. Подруги ще придумали присяга: Зірки покажуть нам шлях, навіть в найтемнішу ніч ми знайдемо одне одного та будемо поруч завжди.

— Зірки покажуть нам шлях, навіть в найтемнішу ніч ми знайдемо одне одного та будемо поруч завжди, — випадково вирвалось з язика.

— Джексон?! Я так давно тебе не бачила, останній раз напевне це коли майже мене не зґвалтували. Ти тоді кинув в нього цеглу в голову, той помер на місці, — подумала одна із подруг.

— Максе?! — запитали вони одночасно

— Вибачте, але я краще піду. Не буду заважати, — сказав чоловік та пішов, він почувався ніяково.

— Скільки пройшло Сашо та Ілона я сумував за вами, — Макс підійшов ближче та обійняв їх.

— Ми теж, — сказала Ілона, поправляючи своє волосся.