Глава 1

Поїзд повільно тягнувся нічним пейзажем, м'яко погойдуючись на рейках. В купе панувала затишна атмосфера: приглушене світло ламп заливало теплим сяйвом невеликий простір. Я сиділа на своєму місці, уважно розглядаючи обличчя попутника навпроти. Ми були єдиними пасажирами в купе, а два інших місця залишались порожніми.

«Напевне підсядуть на проміжних станціях»,  — подумала, бо вільних квитків на цей поїзд ні в касах, ні на сайті вже не виявилося, коли моя подруга спонтанно вирішила поїхати зі мною за компанію, начебто для підтримки, схаменувшись в останній момент. Хоч насправді Неля переслідувала геть іншу ціль — погуляти столицею, пройтись бутиками… Тож я була певна, що купе довго не пустуватиме.

Свій квиток я забронювала завчасно, адже це службове відрядження, важливе для мене. Завтра в центральному офісі компанії проходитиме конкурс на заміщення вакантної посади контент-менеджера. Цей шанс упускати я не збиралася. Підготувала проєкт, який і доведеться захищати перед дирекцією ІТ компанії.

Анонсували, що прибуде новий власник. Ім'я поки тримається в страшному секреті. Колективом ширяться чутки, що він має бути присутнім на конкурсі. Не зовсім зрозуміло навіщо така таємничість. Та, напевне, в тому є якийсь прихований сенс, бо навряд чи той інкогніто-багатій просто так гратиметься в такі ігри. 

Коли я увійшла в купе, попутник уже сидів на своєму місці. Розважно спираючись на стінку, він задумливо вдивлявся в метушливу картинку за вікном. На моє привітання сухо пробасив: «Добрий вечір!» — кинувши на мене прохолодний, відчужений погляд. Мляво потягнувся, зчепивши пальці в замок. І, завівши руки за голову, повернувся до свого споглядання метушні на пероні. Поки я влаштовувалася, незнайомець сидів нерухомо, ніби заглибившись у власні думки. А погляд невпинно блукав за вікном.

Проте, як тільки-но поїзд рушив, чоловік прилаштувався на подушці, очевидно з наміром подрімати. Я чомусь подумала, що дивний якийсь — мовчазний, відсторонений, зверхній. Подумки побажала йому гарно виспатись  і повернулася до вікна спостерігати, як за ним миготять нічні пейзажі. Поїзд стрімко набирав швидкість, і ритмічний стукіт коліс заколисував, відраховуючи кілометри. Монотонний відгомін у моїй голові: «Тутух-тутух…» змусив розслабитись.

Крадькома кинула погляд на нижню поличку навпроти. Мовчазна тиша. Чоловік нерухомо лежав, прикривши повіки. Однак, чи спить, чи просто лежить, відпочиваючи — незрозуміло. Мужнє красиве обличчя, гострі вилиці, чіткі повні губи, прямий ніс, спокійний вираз  лиця, рівне дихання. Не знала чи пощастило з попутником, чи краще б був гомінким та дотепним. 

Усміхнулася й теж вклалася, максимально зручно вмостившись на своєму місці, закутавшись  коцом по саму шию. 

Закрила очі й прислухалася до тиші в купе, в яку наполегливо розміреною мелодією вривались удари коліс об двотаврові сталеві рейки.  Під їх гуркіт  непомітно заснула.

Мимовільно прокинувшись, не відразу зрозуміла, де я. Погляд загубився в напівтемряві приглушеного сяйва софітів. Очі ліниво ширяли простором довкола. Погляд мимохіть затримався на статурі навпроти. Чоловік сидів трохи нахиливши голову і читав книгу,  занурившись в неї так, ніби зовсім не помічав моєї присутності. У напівтемряві купе він виглядав загадково відчуженим, наче був з іншого світу — тихий і спокійний, як сама ніч за вікном.

Кілька хвилин ми мовчали, кожен у своїх роздумах. Здавалося, що ця тиша між нами була бажаною обома. Однак, коли наші погляди випадково зустрілися, тиша раптово обернулася неочікуваним питанням.

— Ви теж не любите поїзди? — запитала я, навіть не усвідомлюючи, як це сталося. Мій голос був тихим, майже нечутним, як шепіт вітру.

— Не те щоб не люблю, — відповів незнайомець, ледь посміхнувшись. — Просто не звик до них. Бо зазвичай обираю інший транспорт. Така тривала подорож поїздом змушує замислитися, як безглуздо іноді ми марнуємо час. І це напружує. Тому інколи краще не думати про подібні нюанси, а просто відпустити думки. Не завжди вдається жити згідно заздалегідь спланованим чітким графіком, як я звик. Ця поїздка для мене — виключення, позапланова.

Я всміхнулася, відчувши якесь незвичайне тепло від його слів. Чомусь захотілося продовжити нашу спонтанну розмову, поринути в ту невідомість, яку приніс із собою цей незнайомець.

— І про що ви думаєте? — я піднялася з подушки й сіла зручніше, щоб краще бачити його обличчя, яке ставало теплішим.

— Про минуле. Про те, як часто ми не помічаємо важливих речей, поки вони не стануть спогадами. Про людей, що приходять і йдуть, залишаючи слід у нашому серці, — відповів він, відвівши погляд у вікно, за яким темрява ховала в собі безліч невидимих ​​чужих історій.

Слова незнайомця змусили мене задуматись, і я також зізналася в найпотаємнішому:

— Я теж часто думаю про те, як ми тримаємось за те, що вже кануло в небуття, про що шкодую, — мій голос злегка затремтів, наче я доторкнулася до чогось болючого. Я добре знала до чого саме: минуло пів року, відколи я розійшлася з хлопцем, а спогади ніяк не відпускали, як і образа. — Ми живемо у світі ілюзій, але так важливо вміти відпускати минуле, бо тільки тоді ми зможемо рухатись далі.

Він уважно слухав.