Подорож у невідомість

Шлях – довгий, заплутаний, складний. Шлях – він не добрий герой дитячої казки. Це щось значно доросліше й жахливіше – сувора й злощасна похідна інтриг долі. Що означає мати свій шлях? Певно, знайти своє призначення, обрати стимул боротися заради поставленої мети. Шлях – це не лише вибір, це поклик долі.
Софія та Богдан рухалися все далі й далі, минали безліч схожих одне на одне і в той же час різних дерев. У лісі співали птахи, сповіщаючи про настання нового дня. Ранок виявився прекрасним. Між подорожуючими зав’язалася розмова:
– А ти… яку пору року найбільше любиш? – запитав неочікувано Богдан.
– Я?.. Зиму – коротко відповіла Софія.
– А чому?
– Зима – це холодний час. Тільки взимку ми можемо по-справжньому розуміти, наскільки важливе тепло в нашому житті. І це тепло – не тільки висока температура на вулиці. Це тепло душі.
На хвилину Богдан замовчав, а потім поспішно мовив:
– А я люблю літо. Гарячі промені сонця для мене – найкращий подарунок. А море, а зустрічі з друзями, а тусовки… Ммм… літо – це для мене життя. Софія промовчала, пильно вдивляючись в очі співрозмовника. Раптово вони спіткнулися через могутній дуб, який стояв у кінці стежини. Це дерево, певно, проіснувало на світі тисячу років, таке воно було високе й широке. Внизу від володаря лісу відростали два корені: один вказував направо і був досить світлим, а інший дивився наліво й мав похмурий, темний вигляд. Здавалося, що перед Софією та Богданом доля поставила фатальний вибір. Хоча на перший погляд між світлом і темрявою неважко вибрати, дівчина та хлопець завагалися. Сонячний, світлий шлях був таким рідним, але надто простим і монотонним, в той час як темний, загадковий манив себе своєю таємничістю та незнанністю.
– Софіє, ходімо наліво. Серце підказує, там є вихід. Світло часто стає оманою.
– А-а-а, Богдане… – протяжно відповіла дівчина. – Ти в цьому впевнений?
– Так.
– То пішли. Сподіваюся, твоя інтуїція тебе не зрадить.
…І вони пішли складною дорогою. Стежина темряви була заплутаною, на цьому шляху лежало багато каменюк, палиць, і, часом, здавалося, що ліс лякає прибульців страшними звуками, розсердившись на їхнє довге гостювання.