Буває, ми губимося в цьому світі: випадково чи за власним бажанням. Тікаємо або ж ідемо в пошуках чогось особливого. Проте, є і третій варіант життєвої подорожі: загубитися за велінням долі, не очікуючи цього.
Софія пробиралася через ліс, раз-у-раз скрикувала від страху. Вона опинилася в безвиході. Бігала, плакала, божеволіла. Ліс закрив її у своїй зеленій клітці “порятунку-ілюзії”. Дівчина намагалася вирватися з туманного полону, але її сил було для цього замало. Раптом вона почула якесь шурхотіння в кущах, і в тривозі секунду подумавши, що це злодії-викрадачі, кинулася тікати щодуху й голосно, шалено кричати.
…Вона опинилася на обриві. Ще крок – і Софія впаде… туди, вниз… Одна нога міцно стоїть на скелі, а інша – висить над тисячами метрів… Але, що це – марево? Десь позаду, глухо й в той же час м’яко чутно слова:
– Не йди. Стій на місці. Заспокойся. Я тут. Софія відчула, як тремтить її серце.
– Не бійся. Лише один крок назад. Іди, я тут. Я з тобою. Все добре. Лише один крок…
Софія зробила цей життєво необхідний крок назад. Ззаду до неї підбіг Богдан – рятівник. Він обійняв її. Софія через перенапруженість нервової системи втратила свідомість. Богдан взяв її на руки й відніс подалі від того злощасного місця – прірви смерті.
Софія прокинулась, немов від страшного сну. Вона лежала на ногах у Богдана, який підтримував її руками.
– Заспокойся, тепер усе позаду. Все буде добре – промовив він. Софія міцно-міцно обійняла його і заплакала… Тепер вона відчувала себе в безпеці.
Один-єдиний крок може вбити нас, а може врятувати. Головне – не схибити, в яку сторону його зробити: вперед чи, інколи, все ж краще назад…