Розділ 4

У глибині своєї наївної двадцяти однолітньої душі я сподівалася, що Олексій Ковтун мене пожаліє, але марно надіялася. Схоже, мій бос був із тих, у кого замість серця камінь. Ще й такий замшілий, що навіть торкатися не хочеться... Я зусиллям волі змусила себе зібратися і знову почала штурмувати цю неприступну гору – бос ще пошкодує, що вирішив до мене причепитися.

– Ой, у мене є справи важливіші, ніж виводити різних там безсердечних типів з величезною манією величі… – я вловила сповнений обурення погляд і вирішила виправитися. – Я ж не про вас, Олексію Миколайовичу. А так – щоб ви знали моє відношення. Так би мовити, образно. Але я стурбована, що ви не дозволяєте своїм підлеглим вільно спілкуватися.

– Це я їм не дозволяю? – вкрай здивувався бос. На секунду його спокійне обличчя помітно витяглося. – Чому це я не дозволяю спілкуватися? Звертатися один до одного у справі – будь ласка, витрачати на порожні розмови робочий час – ні, вибачте.

– О-о. У справі. Ну звичайно, – іронія так і просилася зірватися з моїх губ. – Ви до всіх так ставитесь, наче найняли на роботу роботів. Холодну купу брухту, яка не потребує гарного відношення. І самі ви не кращі, Олексію Миколайовичу! Поводите себе, як безсердечна залізяка, – хех, погане самопочуття додало мені сил. Напевно, я вирішила, що якщо мені судилося сьогодні померти, то краще робити це з музикою.

– Міло, ви забуваєтесь, – стримано відказав Ковтун, але я вже не могла зупинитися.

– Ось коли ви востаннє зі мною привітно віталися? А коли казали спасибі? – було видно, що Олексій хоче сказати мені щось погане, але поки що якось тримається. – Вам хоч колись спадало на думку, що ввічливість прикрашає людей?

– Тобто я занадто грубий з вами, Міло? А ось Ілона ніколи не скаржилася... – о, знову він згадує свою улюблену помічницю, замінити яку ні в кого не виходить. І це мене просто дратує! Ілона те, Ілона се. «Вона така зібрана, така швидка...»

Ось я також швидка! І мені хотілося б подивитися, як Ілона в короткій спідниці і на підборах бігтиме до офісу. Ну, звичайно, вона такого не зможе зробити. А чому?.. Ну це ж очевидно! «Бо Ілона завжди зібрана, ніколи не спізнюється, зі смаком одягається...» Ех.

Я б, можливо, хотіла трішечки бути на неї схожою, але в мене не виходило… Ну не можу я бути всім зручною! Ось хто взагалі вирішив, що люди мають бути такими слухняними?!

Хе-хе, а хіба не цього я чекала від Олексія Суворова?..

– Ілоні подобалося, як я поводжуся з нею.

– І що?.. – ну справді. – Не всім подобається, коли до них ставляться як до меблів, – Олексій насупив брови. – Що? Ви не знали?.. Та якби всім на світі подібне ставлення здавалося прийнятним, для мене воно все одно таким не стане… – здається, мені сьогодні пощастило – Ковтуна стомила наша лайка.

– Ви мене, звичайно, вибачте, Міла, але мені ніколи робити реверанси…

– І ви мене вибачте, Олексію Миколайовичу, та ввічливість не займає багато часу, але при цьому вона цінується неначе золото... – нагадала я. Ковтун приречено опустив голову і потер підборіддя. Він ніби дав мені ще трохи часу, щоб виговоритися. Швидше за все сподівався, що мене надовго не вистачить.

Хе-хе. Він мене просто погано знає...

– Ви ж можете побажати мені приємного вечора?.. – Олексій стрепенувся, ніби не хотів, щоб я добре проводила час увечері. – Або, наприклад, спитати, як я спала вночі…

– Кхм, – згодна. Це я вже трохи загнула.

– Ну добре-добре... Не треба про це питатись. Але подякувати мені за допомогу ви ж можете, правда?

– За допомогу? Вас? Ви надто високої думки про себе, Міло. Ви більше заважаєте, аніж допомагаєте. І не звільнив я вас тільки тому, що зараз на вакансію немає кращої кандидатури… – начебто Ковтун і сказав щось хороше, але більше, звичайно, образив. – Я не бачу причин ламати свій характер. Заради чого? Усі всім задоволені. Заради вас?.. Але ви ще не принесли мені жодної користі. Хіба ви зробили щось грандіозне? Може, ви найкращий фахівець?

– Але ж…

– Ні! – Ковтун мене розчаровував. – Чи нас із вами щось пов'язує? Рахунок у банку? Чи дитина? – на що це він натякає?.. – Вам варто зарубати на своєму кирпатому носі, що тут я встановлюю правила, а якщо ви з ними не згодні, то все можна швидко змінити – ніколи не пізно підшукати замість вас нову помічницю. Вам дати таке доручення?.. – я зрозуміла, що краще поки що замовкнути – ціліше буду. –Так що? Вам ще потрібна моя ввічливість, Міла?

– Обійдуся… – хоч я і програла битву, але щось приємне у всьому цьому відбулося – мене перестало каламутити. І тепер вже ніхто не штовхався… Звичайно, дякувати Ковтуну за це я не збиралася.

Найімовірніше, саме Олексій був причиною такого стану – то до себе в кабінет викличе і посадить у сумнівну субстанцію, то кричить на мене, наче я зробила страшне злодіяння, а не мило побалакала з парою-трійкою колег.

– Тільки я хочу, щоб ви знали, Олексію Миколайовичу, що мені не подобається ваша поведінка.

– О, це зовсім необов'язково, Міло. Я не буду лізти зі шкіри для того, щоб вам сподобатись. Головне, щоб ви мене слухалися і не потрапляли більше в халепу... – Олексій Ковтун зробив паузу та опустив погляд на мою улюблену спідничку. – Принаймні не на роботі... Ви зможете поводитися пристойно?.. І ради бога, одягніть завтра нормальний одяг! Під таку спідницю будь-що залетіти може, – ой, – мені б не хотілося лікарняний оплачувати… Ну що ж… давайте ліпше над цим попрацюємо...

– Попрацюємо? Над чим ви збираєтесь працювати? – здивувалася я. – Хочете, щоб під мою спідницю щось залетіло? Або ви...

– Нічого такого я не хотів! Просто ви не так мене зрозуміли, Кобилянська. Я просто не так виразився, – дивно… Раніше Олексій Миколайович не помилявся... – Я хотів сказати, що мені треба працювати, але не над вами і цим... цим несмаком, – ще один пильний погляд на спідничку і швидкий – на ніжки. – Я вже й так витратив на вас купу часу! Ви зі мною не розплатитеся за такий простій, – грубіян...