Розділ 2

Поряд із босом я виглядала як опудало. Розпатлана дівчина і містер досконалість – така собі парочка. Олексій свердлив мене зеленими очима через стекла дорогих окулярів, граючи доглянутими бровами і невдоволено стискуючи губи... Погляд боса та його напружена поза не віщували нічого хорошого – він тримав руки в кишенях і ледве помітно розгойдувався, ніби намагався мене загіпнотизувати. Ох, схоже, що це був єдиний спосіб змусити Мілу Кобилянську приходити вчасно.

Якийсь час я мовчки переводила погляд з сердитого обличчя Олексія на бездоганний синій костюм і знову поверталася до очей, які говорили мені лише про одне – «ти винна, Мілко, і будеш покарана».

– Ну вибачте, Олексію Миколайовичу… Я можу ще разок вибачитися, але тільки не треба на мене так дивитися. Як мені загладити провину?.. Точно! Я можу почастувати вас кавою, – подала я це так, ніби робити напої не входило до моїх обов'язків, а було актом доброї волі...

Загалом, коли я зрозуміла, що боса цим не пройняти, пустилася в довгі пояснення, чому я так сильно затрималася.

– Все! Ви зробите в мені дірку! – пискнула я, усвідомивши, що Ковтуна моя розповідь про рятування заблукалого у мегаполісі тхора анітрохи не вразила.

– Хм… – це все, що сказав Олексій, коли я закінчила і стояла геть захекана після барвистої розповіді і якихось немислимих жестикуляцій. О та-ак, я не могла не продемонструвати, як бігала містом за цим тхором. Мабуть, надіялась, що бос зрозуміє, яка Кобилянська розумниця і пробачить мене за все, хех, а може, навіть премію видасть за порятунок братів менших.

Хех, я просто наївна чукотська дівчинка. Реакція боса говорила про те, що він збирається видати мені хіба що вовчий квиток.

– Ну як ви не розумієте?! Це ж живий тхір! Він, мабуть, загубився... Йому було дуже страшно… – як і мені зараз. – Я ж не могла його кинути напризволяще! Довелося відвозити у клініку і прохати лікарів провести негайне обстеження. Ви б тільки бачили, як бідолашний тремтів від страху...

– Міло…

– Не хиляйтеся, Олексію Миколайовичу! Після обстеження і смакоти тхорик зразу ж заспокоївся. Але поки не знайшовся його господар, доведеться забрати його до себе... – о, я уявляла, як потоваришую з моїм новим вихованцем, і замріяно усміхалася, забувши про те, що десять хвилин назад бос збирався відкусити мені голову.

– Ви закінчили?

– Так… Але… Знаєте що, Олексію Миколайовичу, я вважаю, ви б на моєму місці вчинили так само! – навела я останній аргумент, який, знаючи Ковтуна, аргументом назвати було складно. Олексій взагалі не був схожий на захисника тварин. Йому б більше підійшла роль чайника, у якого з носика будь-якої миті могла піти пара.

– Я не на вашому місці, Кобилянська. І сподіваюся, що ніколи на ньому не опинюся, – який же він… – Отже… Я намагаюся втокмачити в вашу голову, Міло, що ви маєте завжди пам’ятати, де працюєте. Ясно? – я мовчала. – У нас солідна компанія – і спізнюватися тут вважається поганим тоном. Втім, це неприпустимо на будь-якій роботі. Моя помічниця, яку ви намагаєтесь замінити, взяла собі за звичку приходити раніше на півгодини,

Не вистачало вставати в таку рань. Заради чого? Щоб бачити незадоволене обличчя Олексія Ковтуна? Цілих додаткових півгодини? Він справді думає, що я погоджусь? Розігналася! Аж капці позлітали – так швидко я бігла виконувати його доручення.

– Вам би взяти з неї приклад, Міла ...

О це вже ні, Олексію Миколайовичу... Вагітніти в двадцять років у мої плани не входило – такий собі приклад для наслідування...

Та як би там не склалося, бос не втрачав можливості наголосити, що Ілона краще за мене. Причому у всьому. Мені вже вкрай набридли ці порівняння. Ще трохи – і терпець урветься!

«Ілона така дисциплінована, така зібрана. Вона здатна зорієнтуватися в будь-якій ситуації. Справжній професіонал. Бла-бла-бла... А як вона одягається... Вам би повчитися в неї, Міло. Доглянута. Ідеальне почуття стилю. І друкує дуже швидко!»

Мені хотілось подивитися, як би Ілона трималася в подібній стресовій ситуації. Звичайно, я сама була причиною настання цих ситуацій… Зате як я з них виходила! Моїй витримці позаздрили б буддійські ченці, які полюбляють медитувати біля підніжжя гори Фудзіяма.

Чи це вулкан?.. Хм... Все одно!

Головне, що я дуже витривала дівчина. На відміну від тих тимчасових секретарок, які працювали тут до мене. Так-так. Я добре пам’ятаю, як кадровик з порога попередив мене, що Олексій Миколайович здатний довести будь-яку робітницю. Тому я пишалася собою як ніколи – що пропрацювала в цьому офісі довше за інших. Правда… судячи з виразу обличчя боса, я могла вилетіти звідси вже сьогодні.

Та що там сьогодні – просто зараз! Ось тільки мені ну дуже потрібна була ця робота.

– Добре, Олексію Миколайовичу. Я зрозуміла. І вже вибачилася за запізнення сто разів, – якби бос не був мужчиною, я б вирішила, що в нього оці дні. Та проблема крилася в тому, що Олексій Ковтун був справжнім тираном. Симпатичним таким тираном. І виглядав завжди пристойно... Прикольні окуляри і костюмчик гарний. А ось характер… Повне… кхм… розчарування. Так. Саме воно. Хе-хе.