Розділ восьмий

Віра

Наступні кілька днів знов перетворились на виконання абсолютно однакової програми, на рух по графіку, з якого мені хотілось випасти. Іван прокидався дуже рано, і навіть якщо я наводила годинник, аби встати з ним водночас, не встигала ще й очей продерти, як чоловік уже кидав щось у рот і втікав на роботу, заявляючи, що в нього багато справ.

Я не могла позбутись стійкого відчуття, що він мене уникає, і навіть чудово розуміла, нащо Іван це робить. Наше взаємне тяжіння не можна було заперечувати. Щоразу, коли я зупинялась поруч з ним, відчувала, як починає тріщати від напруги повітря.

Він був настільки… Чудовим, що у мене перехоплювало подих. А від кожного доторку на щоках розцвітали троянди ніяковості.

Ніколи раніше і ні з ким мені не хотілось бути настільки жіночною. Я навіть почувалась недоречно у звичних джинсах, футболках та худі. Бажання вбратися у сукню і кружляти довкола Івана вибивало з моєї голови здоровий глузд.

Він – заборонений.

Він – старший брат Лук’яна.

Я про інше маю дбати. Про тих, хто зараз від мене залежить.

Щоразу я нагадувала собі про це, влізаючи в код, і вмудрялась триматись на плаву, доки пальці стрибали над клавіатурою ноутбука. Я поступово просувалась у своїх задачах, і концентрація не зраджувала аж до повернення Івана.

Але варто було йому переступити поріг квартири, як у мене не залишалось ані крапельки здорового глузду. Здавалось, я вся – мов те желе. Ні, кішка. Як Пушок, тільки більша і на двох ногах. Мені хотілось лащитись до Івана, просити його доторків.

Звісно, я себе зупиняла. Просто готувала вечерю – борщ, наприклад, – і насолоджувалась тими захопленими поглядами, що він на мене кидав, страшенно задоволена собою.

У мене якимось дивом – майже ті ж самі рецепти, які використовувала його мама. Дивовижний збіг обставин. Така сама м’яка усмішка.

Дитина під серцем…

Я струснула головою.

– Щось, Пушку, у мене сьогодні з концентрацією геть біда, – промурмотіла я, закриваючи середовище розробки і вимикаючи ноутбук. – Голова геть не варить. Не скажеш, чого так?

– Мр-р-р? – малий заліз на диван і, підступивши до мене, потерся пухнастою голівкою об стегно.

– Я теж думаю, що вся справа у тому, що мене давно не гладили, – зітхнула я, запускаючи пальці в його теплу шерсть. – А ще в тому, що я сиджу тут, мов прив’язана.

На вулиці панувала гарна погода. Я звикла, що влітку багато часу проводжу надворі, але після тих газет Іван волів, щоб я більше часу проводила всередині. І навіть біля вікон не дуже кружляла, хоча, здавалося б, то треба коптер запускати, аби мене зафільмувати.

Хтозна, може, папараці вже й до цього дійшли?

Я заховала ноутбук у сумку, запхала її під диван, щоб робота більше не потрапляла на очі, і підвелась, щоб трохи погуляти по квартирі. Площі вистачало для того, аби розім’ятися, але було замало, щоб я справді відчувала цей рух, як щось реальне, а не лише вигадку про власну активність.

Пушок розвалився на нагрітому мною місці на дивані і засопів. Я зиркнула на нього і навіть позаздрила трохи.

Коли все скінчиться, Іванові набридне гратися зі мною, і він відправить мене куди подалі, нехай навіть на винайняту ним квартиру, Пушок залишиться тут. І я йому відверто заздрила.

Аби відігнати дурні думки, я побрела на кухню і взялась готувати персиковий пиріг. Ще один «рецепт з минулого», який довелось старанно видобувати з пам’яті. Пощастило, що запам’ятовую я гарно, іноді буквально дослівно. Гарна навичка…

Корисна.

Особливо…

Двері клацнули. Я застигла, не вірячи своєму щастю, а потім поспішила до коридору, навіть не обтрусивши борошно, яким замастила свою темну футболку та домашні шорти.

– Ти так рано, – розпливлась я в усмішці, побачивши Івана. – Все гаразд?

У нього під очима залягли темні кола, і вираз обличчя був максимально не радісним.

– Так, все в порядку, – кивнув він і потер скроні. – Втомлений просто. Цей клятий Дженкінс всю душу вийме, перш ніж підпише те, що потрібно. Прислав чергові правки.

– Щось суттєве? – занепокоїлась я. – Можливо, я можу чимось допомогти?

Іван кинув на мене такий погляд, ніби я з глузду з’їхала.

– Вір, та чим? – вигнув він брови. – Не заморочуйся, все нормально. Впораюсь, вигребу. Але, дідько, – чоловік позіхнув. – З цими британцями буває дуже складно. А ти що робиш?

– Ну, – я продемонструвала йому брудні руки, – пиріг з персиками.

– Оу. Я таке обожнюю! Як ти здогадалась?

– У нас просто однакові смаки, – озвалась я з усмішкою.

– Ну… Пощастило. Слухай, може, я тобі допоможу? Не проженеш з кухні?

Я знизала плечима.

– Звісно, не прожену. Іване, якщо ти забув, ця кухня належить тобі, як і все тут.

– Не все.

– І що ж тут не твоє?