Розділ сьомий

Іван

Я ненавидів скандали у пресі. Зазвичай це зам’яти найважче. Попри офіційні вибачення усіх біль-менш солідних ресурсів, які підхопити ту брудну новину про Віру, поголос вже пішов. А наш діловий партнер почав сумніватися в моїй надійності.

Клятий святенник. Можна подумати, у нього самого ніколи не було складних життєвих ситуацій.

– Що ж, – містер Дженкінс поцокав язиком, дивлячись на мене з екрану ноутбука з легкою недовірою, – мене дивує, що у вас в Україні прийнято надавати такого значення, як ви виразились, неперевіреним чуткам. Невже преса настільки не перевіряє інформацію?

– Хіба в Європі та у Великобританії всі джерела публікують тільки щось перевірене? – відповів я питанням на питання, додаючи в голос краплю іронії.

Хотілось, щоправда, доповнити кількома міцними українськими слівцями. Дженкінс розумів лише англійську…

Але за тоном втямить, що я нічого доброго про нього не думаю.

– У нас преса дбає про те, щоб не робити настільки серйозних помилок.

– Містере Дженкінсе, боюсь, ви просто не стикались з суттєвими проблемами з журналістами. Я вас запевняю, такі є в кожній країні.

– Якщо, звісно, вас не замовили.

Британець подарував мені таку усмішку, що від неї всі нутрощі могло скрутити у вузол. Знає, що він зараз керує ситуацією…

– На жаль, я не можу відповідати за всіх недобросовісних конкурентів. Таке трапляється. Але не ніяк не вплине на нашу з вами співпрацю. Як, власне, і будь-які деталі мого особистого життя.

– О, Іване, – Дженкінс похитав головою. – На жаль, досвід показує, що ті, хто занадто зайнятий особистими драмами, виявляються поганими діловими партнерами. Тому я волію обирати тих, хто має стабільність в особистому житті. Наприклад, вашого батька. Поважний вдівець, ніяких зайвих інтрижок та позашлюбних дітей. Чому ж його сини більш скандальні?

– Запевняю вас, ми схожі на нашого батька у діловій комунікації.

– Це мене трошки заспокоює. Але я сподіваюсь, вплив ваших конкурентів зрештою не зачіпатиме мої справи.

– Аж ніяк.

– Стежте за цим. Я маю надію, що ваші обіцянки дорогого варті.

Я подарував йому усмішку і запевнив, що нашій співпраці нічого не загрожує. Поки добирав фрази, бачив, як Дженкінс то заспокоюється, то знов починає нервувати. Його бліде пісне обличчя не надто виражало емоції, але можна було вловити деталі: те, як смикаються кутики губ, як він веде бровою, як поправляє своє коротке волосся.

Було б там що поправляти.

– Іване, – уже під кінець розмови зронив Дженкінс, – а що ви скажете про такого бізнесмена, як Олександр Боржемський?

 Добре, що ми розмовляли по відеозв’язку. Інакше англієць побачив би, як я стискаю ручку, що вона мало навпіл не розвалилась.

– Я скажу, що ця людина зазвичай обирає ефективні, але не надто моральні методи досягнення своєї мети, тому рідко обираю його для тісної співпраці. Крім того, містере Дженкінсе, це не надто правильно – запитувати у бізнесмена думку про його прямого конкурента, -- сухо промовив я.

– А мені здається, що це дуже хороша ідея – вирівняти ваші шанси, тому що я багато чого дізнався про вас від містера Боржемського.

– Можу собі уявити, що він сказав. Але навряд чи я повторю його промову.

– Чому? У вас нема що про нього розповісти?

– Є, проте я волію оперувати фактами, а не чутками, і не люблю пліткувати.

Дженкінс знов повів бровами і посміхнувся. Здається, схвально.

– Я теж не люблю пліткарів. Що ж, Іване, чекаю на ваших людей, і ми можемо переходити до наступного етапу підписання документів.

– Радий чути. Сподіваюсь, наша співпраця не розчарує нас обох.

– Теж маю таку надію.

Ми попрощались, і я відімкнувся. Ну нарешті! Останні кілька днів були дуже стресовими, і я майже ночував на роботі. Зате майже не бачив Віру – а це дозволяло не зірватись, не дозволити своєму дурному серцю зробити неправильний вибір.

Воно хотіло. Мене тягнуло до Віри сильніше, ніж мало б, і дівчина так легко займала мої думки, ніби спеціально зачарувала. Підсипала приворотного зілля. Це, звісно, дурниці, і в жодні привороти я не вірив, але мимоволі задавався питанням, як їй вдалось так легко завоювати мою увагу.

Що ж за вдача в мене така, постійно зачіплюватись думками за жінок, в яких закохані мої брати? Дурний талан…

Я зібрав документи в папку і рушив до виходу. Сьогодні знову прикладу голову до подушки і провалюсь в сон. Принаймні, сподіваюсь на те.

Але плани мої були порушені ще до того, як я дійшов до виходу, бо майже біля ліфта мене наздогнало тихе нявкотіння.

Я пригальмував. Тварині не було звідки взятися тут, посеред офісу. Сюди навіть люди не добираються. Але гучне, вимогливе «няв» прозвучало так близько і так наполегливо-нещасно, що я роззирнувся.

– Киць-киць-киць? – спробував покликати кошеня.

– Няв! – відповіли мені відчайдушно звідкись з-за ринки з фікусом.