Розділ шостий

Віра

Іван не збрехав і справді підкинув мене до дому подруги за ноутбуком та іншими речами. Оля, на щастя, була вдома. Я віддала їй сукню, в якій вперше з’явилась до Івана, і туфлі, а потім швиденько зібрала те, що належало мені.

– Прийняли тебе? – спитала Оля ніби співчутливо, насправді надійно ховаючи за теплим тоном глибокі заздрощі.

Я знала, що вона хотіла б опинитись на моєму місці.

Багато б хто хотів.

– Так, все добре.

– Ех, – Оля сіла на диван. – Це ж треба, щоб так пощастило! Я навіть не знаю, коли це ти з нашим красунчиком встигла тейво…

– Давай про це не будемо.

– Ну а що! На Лук’яна всі дівчата позирали, він вау. А зачепився за тебе. Отак кілька веселих вечорів, чи, може, навіть один, пощастило залетіти, і будеш в шоколаді…

– Це ще нічого не означає, – буркнула я, старанно відвертаючись. – Ти прекрасно знаєш, що багатий батько дитини не означає, що дитина теж буде багата. Чи щаслива. Моя матір теж не від останньої людини в Києві мене народила, і що?..

– Ну-у-у, – Оля зітхнула, – але ж тебе прийняли, а не виставили за двері.

– Лук’ян поки що мене не бачив. Його нема в країні.

– Та, приїде – точно не гнатиме.

Я б за це настільки не ручалась…

– Що за скептицизм? Сама ж казала, що він хороший, порядний хлопець! – вигукнула Оля. – Чи щось трапилось? Ви посварились, чи як? Ти про нього взагалі не згадувала, я навіть не знаю, коли ви встигли закрутити! Це коли там колупалися в своєму гуртку?..

Як завжди це бувало під час таких розмов, я міцно стиснула губи, всім своїм виглядом показуючи, що не горю великим бажанням продовжувати розмову. Оля закотила очі. Вона ненавиділа мою секретність і небажання ділитися особистим, часто повторювала, що між подругами не повинно бути секретів.

На жаль для неї – і на щастя для себе та власного спокою, – я вважала абсолютно інакше, і власні життєві принципи мене раніше не підводили.

– Мені пора. Дякую за допомогу. За ту сукню і взагалі, – зітхнула я. – Ну, і якщо тобі щось знадобиться, то ти теж можеш на мене розраховувати.

Оля підвелась і міцно мене обійняла.

– Дивись там, бережи себе, – рішуче заявила вона. – Я не хочу потім подругу в хроніках шукати. Якщо про тебе пліткуватимуть, то тільки в хороший бік! Як-от сьогодні.

Я здивовано вигнула брови.

– Що?..

– А ти не бачила? Секундочку, – Оля дістала телефон з задньої кишені джинсів, відкрила браузер і продемонструвала мені фотографію, де ми з Іваном стоїмо біля фонтану.

Ми виглядали, мов пара. Він так дбайливо торкався мене, так захоплено дивився…

– Цей мужик так би і зжер тебе. Так що не парся за Лук’яна. Братик у нього теж нічого такий, і йому, здається, не принципово, що ти вагітна від іншого.

Від статті мороз пішов по шкірі.

Звісно, я мусила чекати, що щось подібне станеться. Це не дивно. Іван – відома людина, і за кожним його кроком дивляться. Він повинен був подумати головою і не водити мене по публічних місцях, не вигулювати біля того клятого фонтану. Він. Навіть якщо я мала шанси це передбачити, це все одно не моя справа, адже не мене має лякати якась дурна стаття в мережі.

Але я відчувала докори сумління. Вони дрібними гачками чіплялись за мою свідомість. Ніби кошеня, що намагається по тонкій майці вибратися тобі на плече, а при цьому дряпає так, що аж пищиш від болю.

– Вірунь? Ти чого? – занепокоїлась Оля.

– Та… Знаєш, я не планувала ставати головною героїнею світських хронік. Тим паче, я не думаю, що Звірецькі тій статті дуже радітимуть.

– Ну не з’їсть же він тебе!

– В нього ще є інші родичі, бізнес-партнери. Я не хочу ходити вулицями і озиратися, щоб на мене ніхто не напав. 

– Ой, – Оля спохмурніла. – Думаєш, там конкуренти такі поганючі? Ну… Це справді недобре, – вона поправила моє волосся. – Ти бережи себе! І якщо що, можеш завжди знайти у мене прихисток, так? Не у своєї ж мамці.

– Ти класна подруга. Дякую.

Ми обійнялися, і я, підхопивши свої речі, рушила до виходу. Оля поспішила відібрати у мене найважчу сумку.

– Ти ж вагітна, геть здуріла!

Я зітхнула. Так, вагітна. Не можна підіймати важке. І взагалі надриватися. Треба берегти живіт.

Пощастило мені з такою хорошою подругою. Тільки я, здається, абсолютно на неї не заслуговую… 

Оля дійшла до машини, вручила сумку в руки водієві, що визирнув, аби допомогти, а тоді міцно обійняла мене.

– Бережись там, – прошепотіла вона. – І пам’ятай, якого б лиха не накоїли мужики, ми, дівчата, завжди можемо за себе постояти. Дзвони-пиши, зрозуміла!

– Обов’язково!

Я не сумнівалась, що більше не займатиму Олю, навіть якщо знадобиться. У неї в житті все зрозуміло та просто. Може, грошей і небагато, але чисте серце, батьки непогані. Їй краще не вляпуватись у все те, у що я можу абсолютно випадково її втягнути.