Розділ п'ятий

Іван

Після нашої вечері з Вірою мало стати краще. Зникнути почуття провини, що гризло зсередини через мою поведінку останніми днями. З’явитись розуміння, що робити далі.

Натомість – у мене в серці з’явилось велетенське провалля, яке навряд чи так просто затягнеться від одного мого бажання.

Вона – Лук’янова. Носить його дитину. А я купую їй звабливі сукні, обираю туфлі, в яких зручно ходити, і дивлюсь, як на жінку, бо вона не просто гарна, вона манлива, наче той вогник посеред холодної зими.

Це погана звичка – западати на жінок своїх братів.

Багато років тому я вже вляпався у цю проблему. Випадково. Нічого не знаючи. Намагаючись виправдатись перед Богданом, я повторював, що, якби знав, що Олена – його дівчина, навіть не наблизився б до неї. Але вона не сказала ні слова!

Мені здавалось, що я справді навіть оком не поведу на чужу жінку. Але Віра з’явилась у мене на порозі, і вся впевненість кудись зникла.

Зараз вона кружляла кухнею, миючи посуд, а я намагався не витріщатися на довгі стрункі ноги. В квартирі було жарко, і Віра вдяглась у оверсайзну футболку і короткі шорти. Це виглядало майже по-домашньому, особливо те, як вона зав’язала ту кляту футболку вузлом на животі, аби не заважала. Натомість мій погляд постійно дряпав оголену смужку її шкіри.

– Які плани на сьогодні? – спитав я, намагаючись не думати про те, що скоро Віра помітить ці погляди, і мені доведеться щось їй пояснювати.

– Не знаю. Мені треба заїхати до подруги по мої речі та ноутбук, і, може, навчатимусь чи що.

– Зараз? Хіба йдуть заняття? Літо ж.

– Літо, – кивнула напружено Віра, – ну, але… Що мені ще тут робити? Я хочу пошукати роботу на фриланс, але там зазвичай вимагають купу курсів, і…

– Нащо тобі робота?

Вона кинула на мене дуже виразний погляд.

– Будь-яка щедрість не вічна. Я б не хотіла бути в приймах і… Навіть якщо отримуватиму від тебе достатньо коштів, все одно. Утриманка – це не про мене. Я просто потрапила в біду, але це не означає…

– Гаразд, не нервуй, – зупинив її я. – Відправлю до тебе водія, з’їздите туди, де ти лишила свої речі, все забереш. Курси, як буде треба, я тобі оплачу. Чим ти там хочеш займатися?..

– Айті. По спеціальності.

Якщо чесно, я чекав чогось іншого. Не обов’язково курси манікюру, але, може, хоча б СММ. Віра не нагадувала мені програмістку.

Можливо, я просто маю хибні уявлення про те, як вони виглядають.

– Добре. З усім розберемось.

Я піднявся, щоб піти, Віра в ту ж секунду зашпортнулась, відступаючи до рукомийника, і мало не впала в мої обійми. Я підхопив її, саме вчасно, щоб дівчина не постраждала – і достатньо вдало, аби руки мимоволі лягли на ту саму смужку оголеної шкіри між шортами та футболкою.

Розпечена. Гаряча. Занадто приємна, щоб мені можна було торкатися її тіла. Ніби по шовку долонею провів…

– Вибач, – я відступив, переконавшись, що Віра відновила баланс. – Все гаразд? В голові не паморочиться?

– Я просто незграбна.

– З цим треба щось зробити, – підморгнув я їй. – А то не встигну зловити, і вдаришся у щось.

– Ну, у мене є два варіанти. Або десь в інтернеті замовити відчуття балансу, або постійно триматися поруч з тобою.

– Мені подобається, – усміхнувся я, а тоді зупинив себе.

Це флірт? Чи просто жарти?

– Мені треба йти. Водія я відправлю, – я постарався говорити відсторонено. – Не нудьгуй, якщо буде щось потрібно, зателефонуй мені. Гаразд?

– Звісно, – кивнула вона. – Гарного дня.

Я тікав на роботу так, ніби зараз був не в себе вдома – прожогом, аби всю можливу відповідальність за свої дії лишити за плечима. Але, коли все-таки дістався на місце, сконцентруватись все одно не міг. Аж до того моменту, поки у мене на столі не запищав селектор – пережиток минулого, встановлений тут винятково через погляди мого батька на те, як треба вести справи.

– Іване Віталійовичу, – доклала секретарка, – до вас батько.

– Нехай зайде, – погодився я, чудово знаючи, що тато і не чекатиме на мій дозвіл. Якщо йому щось потрібно – він підніметься, куди йому треба, і відчинить двері без стуку.

Звірецький-старший не розчарував. Не минуло і двох секунд – явно замало, щоб встигнути дістатися до мого кабінету лише після дозволу секретарки, – як він шарпонув на себе двері і зайшов всередину.

– Тату, – я підхопився на ноги, – не чекав на тебе сьогодні. Щось трапилось?

Він був розлючений. Гірше, ніж зазвичай.

– Трапилось, – прогарчав він. – Чому саме зараз, коли у нас такий відповідальний період, коли потрібні угоди висять на волосині, про мого сина пише кожна жовта газета цієї країни?!

Я міцно стиснув зуби, намагаючись реагувати спокійно. Богдан, мій старший брат, вибухав у відповідь на батькові напади просто миттєво, приймав усе в штики. Я звик балансувати, гасити татові пориви. Лук’ян взагалі фиркав і йшов геть, зачиняючи за собою двері, а потім хоч голову собі об них розбий.