Розділ четвертий

Віра

Я з дитинства ненавиділа чекати. Кожна хвилина перетворювалась на вічність. Три дні очікування результату нагадували мені справжню муку. Я погано спала, схоплювалась серед ночі і дуже сподівалась, що не гукаю ночами Емму. Іванові краще знати про неї якомога інше. Не хочу, щоб Емму затягнуло це болото. В жодному разі.

У день, коли результати нарешті мали бути готові, я зазирнула у дзеркало, вмиваючись, і майже себе не впізнала. Бліда, з темними колами, що залягли глибоко під очима, потрісканими руками і сплутаним волоссям. Красуня! Якраз заміж за якогось мільярдера або мільярдерського брата-сина виходити, можна прямо в піжамі під вінець.

Іван не робив мені нічого злого, не піднімав на кпини, не намагався постійно натякнути на те, що зробить, якщо результати його не влаштують, але я все одно відчувала на собі його погляди, наполовину хижі, наполовину сповнені сумнівів. Не знаю, чи він бодай трішки мені вірив.

Більшість часу ми проводили нарізно. Я – в його квартирі, він – не роботі, звідки повертався пізно ввечері. Я намагалась не чіпати продукти, якими він наповнив холодильник, мимоволі докладала зусиль, щоб стати максимально непримітною. Зараз, у ванній, звично перечекала час, поки він піде на роботу, тоді стягнула волосся у високий хвіст, ще раз плеснула холодною водою в обличчя, щоб воно трішки посвіжіло, а я не відчувала себе настільки паскудно. І не засинала на ходу.

Вислизнувши до кімнати, я вже хотіла піти на кухню і приготувати собі звичний салат, яким тільки і могла зараз харчуватися, але мало не закричала, наштовхнувшись на Івана.

– Я думала, ви… Ви вже пішли…

– Припини мені викати, – він казав мені це вже неодноразово, але ми так мало спілкувались, що при кожній наступній зустрічі я зривалась назад.

– Я думала, – виправилась я, – ти вже пішов, – я обхопила себе руками. – Вибач, не хотіла заважати, зараз… – я позадкувала до дверей ванної. – Просто замок клацав…

– Приїжджала доставка. Сьогодні я працюю вдома, – пояснив Звірецький. – Не бійся. Ходи, поснідаємо.

Я завмерла. Працюватиме вдома? Ті кілька годин якщо не свободи, то бодай самотності, коли можна побути зі своїми думками, тепер розчинилися, перетворились на небуття, і я не знала, як правильно вчинити. Сказати, що мені треба до ванної, і знову просидіти там? Кілька годин?

Не варіант.

Іван підступив до мене ближче, і я відчула, як його пальці ковзають мої зап’ястком. Його долоні були гарячішими, ніж завжди, і хвиля тепла окотила мене з ніг до голови, не даючи спокою. Кров закипіла у судинах, перетворюючись на справжню лаву. Я сіпнулась, але не для того, щоб відсторонитись від Івана, а навпаки, в дивному бажанні зробити крок йому назустріч. Перехопило подих, серце калатало.

Останні три дні були тортурами не тільки тому, що я чекала результату. Мене тягнуло до Івана, невблаганно, сильно, хотілось йти йому назустріч, і я, мов заворожена, йшла за ним, а потім відганяла бажання якомога далі. Особливо вранці, коли він, напіводягнений, блукав квартирою, бо думав, що я сплю. Коли я прокидалась, Звірецький вже накидав сорочку, але тих крадькома отриманих неправильних хвилин було більш ніж достатньо.

Ми з Лук’яном точно парою не станемо, я нічого йому не винна. Але це не означає, що я можу піддаватись спокусі. Мені взагалі не варто думати про його брата.

– Ти виглядаєш втомленою, – прошепотів Іван, беручи мене за підборіддя. – Щось не так, Віро? Ти погано почуваєшся?

– Я нервую.

– Чому?

– Бо я не звикла жити в чужому домі та чекати, доки мені дадуть копняка, щоб вигнати звідси, – зірвалось з язика. – І взагалі не звикла… Бути вагітною. Це складно. Я боюсь.

– А є причини боятися? Хіба чесним людям страшно?

– Тільки в казках, – я опустила очі, – лихі завжди отримують на горіхи, а чесна дівчина може ні про що не турбуватися. В реальному житті вам нічого не завадить завезти мене невідомо в яку глушину і залишити там, неважливо, чия там дитина.

Іван торкнувся мого підборіддя. Потім пальці ковзнули по щоці. Він заправив прядку волосся мені за вухо і прошепотів, зазираючи в очі:

– Я не ображаю вагітних жінок. Навіть якщо ці жінки мені брешуть. Тим паче, якщо вони говорять мені правду. Я не збираюсь відвозити тебе до лісу чи коїти щось лихе, Віро. Заспокойся. Тут нема чудовиськ, є лише багата людина.

– Це не синонім?

– Ти знала якесь багате чудовисько?

– Одне.

– Я на нього не схожий. Сподіваюсь, мова не про Лук’яна?

– Ні, – запевнила я його. – Лук’ян хороший. Ми з ним принаймні розуміли одне одного.

Можливо, Звірецький відповів би щось, якби в нього в кишені не завібрував телефон. Я зазирнула в екран, коли він дістав мобільний, і зрозуміла, що щось прийшло на пошту. Чоловік, не гаючись, відкрив файл. Довго вдивлявся в його вміст, а тоді зронив:

– Ну що ж, Віро Тишко, результати ДНК-тесту в мене. Нарешті, – і подарував мені довгий пронизливий погляд, ніби спеціально натякаючи, що з ними могло бути щось не те.

Я нервово сіпнулась.

– Мені здається, – прошепотіла хрипко, – інтрига максимально недоречна, коли йдеться про те, чи викинуть геть вагітну жінку. Головне ще щоб через двері.