Розділ другий

Віра

Приватна клініка, куди мене привіз Іван, анітрохи не нагадувала звичайні лікарні. Все чисте, біле та неймовірно дороге – таке, що звичайна дівчина повинна б витріщатися на все довкола і відчувати себе, немов у казці.

Я вчепилась у сумочку і намагалась не хитатись на підборах. Іван, помітивши, як повільно я йду, нахилився і прошепотів на вухо, опаляючи диханням:

– Що не так, Віро? Тільки не кажи, що ти настільки панічно боїшся лікарень, що категорично боїшся туди заходити, – в його голосі звучали насмішкуваті нотки.

– Ви думаєте, що я вас обманюю, так, – я повернулась до нього обличчям. – Що просто знайома з Лук’яном і намагаюсь цим скористатися, щоб витягнути з вас гроші?

У мене почервоніли щоки. Звірецький навіть бровою не повів.

– Так, я припускаю можливість такого розвитку подій. Моя сім’я багата, інциденти… Трапляються.

– Отже, я інцидент.

– Можливо, – він не звучав, як людина, що виправдовується чи намагається якось пом’якшити удар. Цілковита байдужість у голосі.

Та все ж, я відчувала якісь теплі нотки провини у його словах – або нафантазувала їх собі, намагаючись заспокоїтись.

– То що, у тебе фобія лікарень, страх перед білим кольором чи…

– Туфлі незручні, – випалила я.

Іван опустив погляд, дивлячись на мої десятисантиметрові підбори, і гмикнув. Справді, він, напевне, зараз думає, що це і не може бути зручним.

Я згодна!

Зазвичай мій стиль – зовсім інший. Віра Тишко з фотографій з Лук’яном – радше пацанка, хоча впізнати мене в ній, звісно, можна. Джинси, футболки або светри, якась затягана куртка і волосся, заплетене в косу. А зараз – накрутила кучері, нафарбувалась, вдягнула обтислу сукню, прикрашену абсолютно недоречними клейовими стразами, ще й вдягнула туфлі на підборах…

Насправді, я була вдячна собі за те, що обрала таке взуття. Мені завжди не вистачало зросту. Поруч з Лук’яном, однолітком, нормальним двадцятирічним хлопцем – нехай і з родини мільярдера і магната Віталія Звірецького, – я просто дрібна, а тут, з Іваном, взагалі жалюгідна. Навіть попри підбори, він нависав наді мною, мов гора, сильний, кремезний, міцний.

І хоч я нікому у вірності не клялась, і ми з Лук’яном… Хто завгодно, але не щаслива парочка, яка одружиться і буде жити разом довго і щасливо, думати про Івана Звірецького, як про чоловіка, останнє, що я можу собі дозволити.

Я не мисливиця на мільярдерів.

Я просто дівчина в біді.

– То чому було їх надягати, якщо вони незручні? Мені здається, всі дівчата вміють ходити на підборах.

– Я – не дуже, – прошепотіла я. – Це не мій стиль. Просто мені треба було якось до вас потрапити. Я подумала, якщо правильно вдягнуся, то принаймні… Принаймні виглядатиму, мов представниця якоїсь компанії. Або багата мажорка. Я думала, що мене пропустять.

Іван гмикнув.

 – Багата мажорка, – протягнув він. – У такій сукні, – ніби знущаючись, потягнув за стразу, і та відклеїлась, опинившись в нього в руках.

Я зашарілась. Так, ця сукня точно не підходила для такого обману.

– Як на Віру, ти занадто схильна до брехні, – скривився Іван. – Сподіваюсь, не настільки, щоб результат обстеження підтвердив мої підозри. Це краще для тебе ж. І вагітним, якщо що, краще такі туфлі не носити.

Він відступив і підставив мені лікоть.

– Спирайся, нещастя. В лікарні попросимо якісь капці.

– Дякую, – видихнула я.

Ми зайшли до клініки, ступаючи повільно і поважно, мов королівська чота. Я відчула на собі кілька зацікавлених поглядів від місцевих медсестер. Можливо, хтось з них знав Івана, або просто зараз думали, яке недолуге дівча вчепилось в красеня-чоловіка.

На рецепції на нас вже чекали, очевидно, хтось з Іванових підлеглих вже встиг зателефонувати до цієї клініки. Звірецькі виступали спонсорами «МедФоЛайфу», не дивно, що йому тут мало не під ноги килимову доріжку стелять.

– Василина Станіславівна, наш провідний гінеколог, чекає на вас, – повідомила адміністраторка клініки, жінка з нестерпно професійною усмішкою, що просто прилинула до її вуст. – Дозвольте, я вас проведу.

Іван кивнув. Я ще міцніше вчепилась в його руку, намагаючись не видати, що мені справді було страшно. Просто я прекрасно усвідомлювала, що втеча звідси мені не допоможе.

Нарешті ми опинились біля дверей кабінету. Василина Станіславівна, висока і сувора на вигляд пані, привіталась зі мою і теж подарувала Звірецькому солодку усмішку.

– Ви залишитесь в кабінеті чи почекаєте за дверима? – поцікавилась солодко вона, навіть не думаючи спитати, чи згодна я на присутність стороннього чоловіка при обстеженні.

– А ви мене не хочете спитати? – випалила я раніше, ніж встигла прикусити язик. – Він мені не наречений.

Пальці Івана трохи міцніше стиснулись на моєму лікті. Боляче не було, але тиск я відчула – таке собі нагадування, що я тут маю право тільки кивати і погоджуватись.