Розділ перший

Віра

Що найскладніше в тому, аби розказати незнайомцю-мільярдерові, що ти вагітна від його брата і поняття не маєш, де його шукати? Правильно.

Взагалі добитися розмови з ним.

Мені ще ніколи не було так страшно, як зараз, коли я стояла у розкішному холі закритого офісу компанії Звірецьких і намагалась переконати рецепціоністку пропустити мене всередину. Стегном я впиралась в вертушку прохідної, пальцями чіплялась за край стійки і благально дивилась на самовпевнену жінку, абсолютно байдужу до моїх проблем.

– Будь ласка, – я склала руки в благальному жесті, – мені дуже потрібно з ним поговорити. Від цього залежить все моє життя!

Жінка зміряла мене таким поглядом, ніби збиралась визначити, якою буде моя подальша доля, прямо зараз. Банально викинувши мене за двері. Вона уже кілька разів косилась на охоронця, але поки що не покликала його. Не сумніваюсь, що це винятково питання часу.

– Я не можу пропустити вас без запису.

– Гаразд, тоді запишіть мене! Будь ласка, кудись на найближчий час, – попросила я. – Мені дуже потрібно…

– Яку компанію ви представляєте?

– Жодну. Це особисте. Я…

– Вибачте, але я не можу записати всіх бажаючих. Іван Віталійович не спілкується зі звичайними журналістками або блогерами. Якщо ви представлятимете…

– Я не журналістка! Це особиста розмова, – запротестувала я.

– На жаль, нічим не можу…

Її «допомогти» потонуло в моєму гучному зойканні. Вертушка, що стояла, ніби кам’яна, і навіть на сантиметр не зрушала з місця увесь цей час, раптом піддалась, і я, надто сильно покладаючись на її стійкість, втратила рівновагу. Смішно змахнувши руками і випустивши сумку з рук, я полетіла вперед. Речі розлетілись по всьому холу, підлога стрімко наближалась…

Аж раптом чужі теплі долоні опинились у мене на талії. Мене смикнули вперед, і я опинилась в обіймах чоловіка, просто ткнулась носом йому в білу сорочку, лишаючи на комірці сліди від своєї помади. Дві рожеві плями…

Від нього неймовірно пахло. Легкий відтінок чоловічих парфумів, щось мускусне, невловиме, і легкий аромат дерева – ніби я на мить опинилась в лісі. Свіжість і чоловіча сила в одному флаконі. Міцні груди незнайомця важко здіймалися під моїми долонями. Він мав би мене відпустити, але натомість мимоволі притиснув до себе, аж тоді відпустив, але недалеко.

– Ви в порядку?

– Дякую, все добре, – видихнула я і підвела на нього погляд. Красиве мужнє обличчя, чітко окреслені тонкі губи, прямий ніс, темне волосся зачесане назад, теплий погляд карих очей ніби зігріває зсередини. Який… Красивий.

Несподівано красивий.

В таких чоловіків закохуються з першого погляду.

– Іване Віталійовичу, все гаразд? – заторохкотіла рецепціоністка, видираючи нас з блаженної тиші, в якому існували тільки я і він, ким би він не був. – Ця дівчина саме хотіла з вами поговорити. Вибачте, потрібна допомога?..

Це Звірецький, зрозуміла я раптом.

Прокляття! Я бачила його фото. Знала його обличчя. Розуміла, кого шукаю. Але ця перша зустріч все одно вибила мене з колії, і зараз я могла лише дивитись на нього, відверто милуючись. Серце в грудях калатало, мов навіжене.

Це буде дуже складно.

– Добрий день, – прошепотіла я.

Тепла, яким він огортав мене, вмить не стало. Іван обережно відсторонився, все ще притримуючи мене, правда, уже за плечі, аби не впала і не змогла підійти занадто близько. Карі очі дивились насторожено, а я намагалась не блукати поглядом по його обличчю.

Звірецький заворожив мене – це й не дивно. Всі чоловіки їх родини вміють це робити.

– Отже, ви до мене. З якоїсь компанії?

– Ні, – я заперечно похитала головою. – Це особисте. І це дуже важливо, – я розгублено озирнулась. – Мені потрібно лише п’ять хвилин, просто наодинці…

Говорити таке при свідках – погана ідея. Іван би розумів, наскільки, якби знав, чому я взагалі сюди прийшла.

– Вона без запису, – знов влізла клята рецепціоністка, бодай би її!

– Вибачте, але я не маю часу на розмови поза своїм графіком. Андрію, – звернувся Іван до охоронця, – допоможи дівчині зібрати речі, вона вже йде.

Ні! Це був мій шанс, і я вчепилась пальцями в рукав Звірецького, не відпускаючи його від себе.

– Я вагітна, – випалила я.

Іван зміряв мене поглядом.

– Дівчино, ми взагалі знайомі?

– Ні, – відказала я. – Але я чекаю на дитину… – його брови запитально поповзли вгору. – Від вашого брата.

Іван моментально змінився в обличчі. Від трошки насмішкуватого спокою та легкого здивування не лишилось і сліду, тепер замість них був гострий шок, змішаний з обуренням. Він смикнув мене за лікоть, відводячи вбік, і прошипів:

– Від котрого мого брата?

Я мало не розсміялась, на щастя, вчасно себе зупинила. Ну звісно, у Івана – два брати, старший та молодший. І старший, Богдан Звірецький, щасливо одружений та, наскільки меді відомо, вже має дитину. Цікаво, Іван підозрює його в зраді чи боїться, що я його оговорюватиму?