Розділ сьомий

Ярина

Наступний день в мене почався абсолютно так само, як описував Федя: з ранкової пробіжки. Правда, на підборах, в обтислій сукні і з трьома дітьми, що дорогою до дитячого садку озвучили мені мільйон запитань.

– А наша вихователька відьма чи чарівниця?

– А чому тлава зелена?

– А чому у Феді волосся синє, а в нас руде?

Я раділа тільки одному: серед купи цих запитань не було заповітного «коли до нас приїде мама». Мені постійно було страшно, що вони почнуть кликати її ночами, бачитимуть кошмари, сумуватимуть і почуватимуться так, ніби вона їх кинула. Хоча чому «ніби» – вона справді це зробила, і я не могла виправити її вчинок, тільки пробувала перекрити власною турботою, заповнити собою усі прогалини, стати чимось значно більшим, аніж просто старша сестра.

Уже біля входу до садку Василько міцно обхопив мою ногу, вчепившись рученятками в литку, і сказав:

– Не хочу до садочка.

– Чому, любий? Там же інші дітки, будеш з ними гратися. Весело буде, хіба ні?

– Я з тобою хочу глатися, – заявив братик. – Ялино, пішли з нами!

– Васильку, – я сіла навпочіпки, щоб наші очі були на одному рівні, – вибач, але я не можу зараз залишитися з вами. Мені потрібно працювати, інакше мене звільнять. Щоб нас не розлучили, у нас обов’язково повинна бути хороша робота. І гроші. Але обіцяю, що ввечері ми знов проведемо час разом.

– А Флості буде?

– Я спитаю Матвія, чи може він привести Фрості.

Втішені згадкою про собаку, малі все-таки погодились піти до садка, а я полетіла на роботу. Дорогою мало не розбила ніс, зачепившись за поріг, і влетіла прямо в руки Матвія.

– Ой, – зойкнула я. – Вибач…

– Що я бачу, – весело озвалась дівчина, що стояла поруч з Лозовим, – варто тільки мені відвернутись, на тебе уже якісь красуні падають?

Лозовий допоміг мені випрямитися і представив своїй супутниці.

– Познайомтесь. Це Наталія, моя дружина, а це Ярина, вона працює в нашому науковому центрі. Я тобі розповідав про неї, пам’ятаєш?

– Ой, звісно, пам’ятаю. Дуже приємно, Ната, – дівчина простягнула руку, і я потиснула її долоню. – Бажаю вам великого терпіння, Ярино. Федір – це просто вибухова суміш, навіть в якості друга, а я вже мовчу про щось більше.

– Дякую, – я трішки зніяковіла, але посміхнулась. – Ну, думаю, я якось з ним впораюсь. Федя точно не складніший за трьох малих дітей.

– Так, це великий подвиг, – Ната опустила долоню на округлий живіт. – У нас з Матвієм двійня буде, і я вже боюсь уявити, як воно складеться, а у вас аж троє. Це складно.

– Нічого, впораюсь. І в вас я вірю. Ви дуже гарна пара.

– Дякую! Ну, я побігла. Гарного дня. Коханий, – вона поцілувала Матвія в щоку, – не забудь про театр сьогодні ввечері.

– Обов’язково, – пообіцяв Лозовий, пригортаючи до себе дружину.

В цю мить обіймів вони здавались наймилішою парою на світі. Крім того, Матвій таким теплим поглядом проводжав Нату, що мені навіть стало ніяково, я відчувала, що заважаю, відібрала у них зайву хвилинку, яку ці двоє могли витратити одне на одного.

– Ну, ходімо, – Матвій подав мені руку. – Нога в порядку?

Я й забула, що падала, і невпевнено зробила кілька кроків. В кісточці запульсував неприємний біль, але я проігнорувала його. Не такий вже й сильний, щоб зважати.

– Трошки розтягнула, але нічого, жити буду. Твоя дружина не ревнуватиме, що на тобі якесь руде стерво висить?

– Не ревнуватиме, вона у мене розумна адекватна дівчина і знає, що я ніколи ні на кого, крім неї, навіть не гляну.

– Це дуже мило, – щиро озвалась я. – Зазвичай жінки поводяться трішки інакше.

– Не всі і не завжди, але ревнивих багато, я в курсі, – погодився Матвій.

Він допоміг мені дійти до приймальні і відчинив двері – саме вчасно, щоб ми зіткнулися носом до носа з Алісою.

Я спокійно привіталась, Левінськи відповіла теплою посмішкою, а от Матвій знов напружився і виглядав геть непривітним.

Це дивувало. З усіма іншими Лозовий був дуже ввічливим. Варто було Алісі піти, як знов відтанув, а поруч з нею… мов крижаний король.

– Ну, от і все, – Матвій всадовив мене в робоче крісло. – Я можу купити еластичний бинт, якщо потрібно, а поки піду.

– Дякую, бинт не потрібен… Слухай, – спинила я Матвія, – а чому ти так гарчиш на цю Алісу? Я питала у Феді, що не так з нею, коли ми випадково перетнулись, і він сказав, що він сам винен…

– Перетнулись?

Я й не знала, що очі Лозового можуть стати настільки холодними, мов справжня крига, і що ці крижинки здатні настільки жалити.

– Ми були в кафе з дітьми, вона випадково проходила повз.

– Ага, абсолютно випадково, – закотив очі Лозовий. – Це стерво все робить абсолютно випадково.

Я спохмурніла.

– У вас з нею був особистий конфлікт?