Розділ шостий

Ярина

Після першого робочого дня я була така втомлена, що навіть зраділа, коли Федя не запропонував підкинути мене додому, поїхала сама, забрала дітей і увесь вечір провела з ними вчотирьох на дивані. Ми смакували їх улюблену їжу – Господи, дякую, що мої брати так люблять усе корисне, зелене і капустяне, це просто якийсь подарунок, компенсація за всі мої страждання! – балакали, гралися. Хлопчики порадували мене, сказавши, що в садочку їм навіть сподобалось: там були цікаві розвиваючі ігри, хороша вихователька і купа дітей, з якими виявилось гратись майже так само весело, як зі старшою сестрою.

Не мої слова – їх власні!

Увесь наступний день ні Федя, ні Аліса Левінськи не попадались мені на очі. Можливості розпитати Матвія, що це за пані така, теж не було, ми майже не перетиналися. Я ледь не втонула в купі папірців, які вирішили впасти на голову останньої миті, а ще вмудрилась впустити важку папку собі на ногу, тож тепер трохи кульгала.

Це майже змусило мене викликати таксі, аби швидше і без зайвих пригод дістатись додому – дарма, що то незапланована трата, – але лицар на спорткарі саме зазирнув у приймальню і весело всміхнувся, ніби нічого й не сталось.

– Привіт! Сумуєш без мене?

– Привіт. Думаю, як добиратись додому, – відповіла я Федорові. – Автобусом, чи все-таки розкошелитись на таксі…

– Нащо тобі їздити в якійсь халабуді?

– Бо це дешева халабуда!

– Не те щоб дуже, – підморгнув мені Федя.

– Найдешевший варіант, ходити пішки, зараз не прокотить, мені малих з садка забрати треба.

– Та я ж підвезу, – пообіцяв він. – Якщо ти не будеш проти, звісно.

– З чого б то раптом? Але я вже думала, клієнт зривається, все, не бачити мені твоєї допомоги, як кінчиків своїх вух, – примружилась я. – Ти цілісінький день не потрапляв мені на очі, і на обід теж не зазирав… Щось сталось?

– Я не вирішив тебе ігнорувати і не втікаю від відповідальності, у мене все ще матримоніальні плани! – запевнив мене Федір.

– Так, це дуже добре, але я запитую тебе про інше. У тебе самого все гаразд?

– Звісно! Просто роботи багато, тому я й просидів за комп’ютером, не встаючи, – знизав плечима Федя. – З чого ти взяла, що щось не так? І взагалі, чудовий день, така прекрасна погода, – він говорив так швидко, що я не мала шансу вставити ані слова, – я впевнений, що нам треба цим скористатися. Поїхали в кафе? Звісно, після того, як малих заберемо. Я тут пошукав, є один заклад, де роблять суперський стейк з капусти, напевне, твої оцінять…

– В мене нема настрою на стейк з капусти, – щиро посміхнулась я, – тому спробуємо знайти щось більш загальновживане. Так багато їх улюблених ласощів теж не можна!

– То ти згодна поїхати зі мною?

– Згодна, згодна, – кивнула я. – Сподіваюсь, ти не збираєшся завезти мене кудись на околиці Львова з підступною метою залякати та взяти в полон.

– Аж ніяк. Полонити жінку треба не мотузками, а харизмою. Її ж у мене хоч відбавляй. Ти можеш собі уявити ту, що мені відмовить?

– Дай-но подумати, – я примружилась, роблячи вигляд, що перебираю в голові варіанти. – Гм-м-м, напевне, це якась дівчина зі здоровим глуздом…

– Не котить варіант, – Федя підморгнув мені, – бо ж ти погодилась їхати, а в тебе ніби з цим, як його, глуздом все гаразд.

– Я б так не сказала. Ти розмовляєш зараз з жінкою, яка добровільно звалила собі на голову трійко дітей, – нагадала я йому, – і збирається їх всиновити, щоб її матір більше не могла до них допастися. Я як мінімум авантюрна.

– Ти порядна і любиш своїх малих, це позитивна якість, – рішуче заперечив Федя. – Гаразд, можливо, ти ще й трішечки зірвиголова, але це в дуже хорошому сенсі, знаєш. В такому, в якому мені дуже-дуже подобається.

– Гаразд, гаразд, – погодилась я. – Будемо називати мене Позитивною Навіженкою.

– М-м-м, ми перейшли до позивних! А як ти мене кличеш?

– Синьочубий Хаос.

– О! – Федір аж заплескав в долоні. – Саме те, що потрібно. Так, а що з цього ім’я, а що з цього прізвище? Ти коли вийдеш за мене заміж, будеш Позитивною Хаоскою чи Синьочубою Навіженкою?

– Ти візьмеш моє прізвище і станеш Синьочубим Навіженцем. І я ніколи не пофарбуюсь у синій, так собі і затям!

Ми розсміялися на два голоси, а потім Федір обійняв мене за талію, трохи міцніше, аніж я планувала дозволяти. Його гаряча рука пекла крізь одяг, але це виявилось приємним, і я не стала робити зауваження.

– Ну, поїхали?

– Секундочку, – Федя нахилився до мене і поцілував у краєчок губ. – Це щоб ти знала, що я нікуди від тебе не подінусь! – поцілував ще раз, і я, сама від себе такого не очікуючи, відповіла на поцілунок. – Отепер – поїхали!

…Малеча очікувано зраділа, почувши від Феді про кафе і вечірні розваги. Глібчик навіть дозволив Феді взяти себе на руки і взявся перебирати його синю чуприну.

– А ти фалбуєш волосся? Сьогодні Микола намагався пофалбувати синьою фалбою, а вихователька сказала, що хлопці такого не лоблять. Але ж ти хлопець! Ти ж Ялинин кавалел!