Розділ п'ятий

Ярина

Напевне, мій янгол-охоронець вийшов з відпустки і нарешті вирішив відсипати дрібку удачі своїй рудій підлеглій: за вихідні ми з малими обійшли всіх лікарів, встигли оформити потрібні довідки, і вже в понеділок я відвела тріо Яриничів до дитячого садку, взявши з них обіцянку поводитись добре і бути слухняними хлопчиками.

Існував навіть шанс, що вони послухаються. Так, малесенький. Але ж шанс!

Саме тому о дев’ятій ранку я вже була на роботі, сиділа в приймальні, яку віддала мені у володіння Ілона, і намагалась дати раду папірцям, що навалили мені на стіл за три хвилини. Коли прийшла начальниця, аби видати інструктаж на наступний робочий день, я вже виглядала трішки причмеленою.

– Бачу, входиш поступово в робочий ритм, – пожартувала Ілона. – Волосся вже стирчить…

– Скоро буде, мов ті антени, сигнали з космосу приймати, – погодилась я, намагаючись пригладити неслухняні руді кучері. – Але все, окрім волосся на моїй голові, зібране і готове до виконання професійних обов’язків. Я не підведу!

– Сподіваюсь на це, – всміхнулась жінка. – Малих вдалось кудись прилаштувати?

– Ем… – я здивувалась, що начальниця про це питає. – Так, в приватний дитячий садочок.

– Якщо будуть потрібні контакти няні, то у мене є непогана. Мої вже достатньо виросли, аби її не потребувати, – підморгнула Ілона. – І не треба так дивитися, я теж була молодою мамою, яка мусила все встигати.

– Ой. Дякую, – видихнула я.

От тому з жінками приємно працювати! Вони розуміють всі ці звичайні, класичні проблеми: куди прилаштувати дітей, що робити, якщо чіпляється колега, від якого залежить твоя кар’єра і всяке таке. Звісно, далеко не кожна з жінок здатна ще й підтримати або допомогти, але шанси значно більші, ніж на адекватного чоловіка.

– Отже, план на день, – Ілона поклала переді мною роздруківку. – Потрібно узгодити графік роботи лабораторій на тиждень. Також у вівторок до нас приїжджають спонсори, подзвони до готелю підтвердити бронювання, інформація вже в тебе на пошту. Далі, я хочу розширяти нашу провідну лабораторію, тому ми проводимо попередній відбір кандидатів. Потрібні анкети наш рекрутер уже відібрала, але не встигла їх підтвердити. Перевір кандидатів по базовому списку вимог, пробий їх наукові публікації через скопус… Ти знаєш, що це таке?

– Міжнародна науково-метрична база, – закивала я.

– Слава богу, – зітхнула Ілона, – а то у твоєї попередниці були цікавіші варіанти. – Отже, Скопус і інші бази, знаєш, як перевіряти, так? Прекрасно. Ключі від акаунту теж на пошті, це адміністративний. Далі, робочий телефон…

Вона кивнула на стаціонарний телефон, який я не бачила, напевне, з самого дитинства, коли в нас вдома стояв цей пережиток минулого.

– Користуватись вмієш?

– Звісно.

– Це внутрішній. Можуть дзвонити з лабораторій. Мобільний свій нашим вченим не давай, бо з них станеться підняти тебе о третій годині ночі з якимось надзвичайно важливим питанням світового рівня, наприклад, з тим, де лежить на кухні чай, – гмикнула Ілона. – Також запам’ятай: начальники в тебе два. Я і Матвій. Ви з Лозовим знайомі, сподіваюсь, проблем не виникне. Матвій у нас святиня, якщо він щось просить, чай, булку чи зірку з неба, ти це виконуєш.

Я кивнула, тоді уточнила про всяк випадок:

– А Матвій часто просить зірку з неба?

Ілона всміхнулась.

– На моїй пам’яті – ще жодного разу, але іноді забуває прихопити з собою воду на робоче місце, а нам треба про нього дбати, бо другого такого вченого я не знайду. Отже, повернемось до графіків і до ділових партнерів…

Жінка видавала інструкції так швидко, що вже за п’ять хвилин я геть в них заплуталась, ледве встигала робити помітки на папері. Звичка офіціантки працювати з різними людьми і до всіх бути максимально ввічливою та уважною явно мені тут знадобиться. А ще багатозадачність. І стресостійкість. І вміння відрощувати додаткову пару рук.

– Якщо буде потрібно відпроситися, кажи мені або Матвію, – нарешті закінчила Ілона. – Не розраховуй, що це можливо кожного дня, але якщо що, вигадаємо, як викрутитись. Ну, і гарного робочого дня тобі, Ярино. Феді привіт, і не дозволяй йому постійно тебе відволікати.

Не встигла я подякувати, як задзвонив телефон. В лабораторії уточнювали про час проведення експерименту. Я відповіла на питання, поклала слухавку, не встигла відвернутись і взяти до рук папірці, як задзвонили знов.

За годину напруженої роботи я не розгубилась, але геть втратила відчуття реальності. Понеділок – важкий день, і задач, здається, було більше, ніж зазвичай, а видихнути я змогла лише тоді, коли Матвій справді попросив принести чай – і мене ж тим чаєм напоїв, явно добре розуміючи, в якій я запарі. Але посидіти спокійно з Лозовим не вдалось, я знов помчала назад, на звук вхідного виклику.  

– Адміністратор Ярина, слухаю вас, – випалила я у слухавку і лише потім зрозуміла, що дзвонили мені на мобільний, а не по робочому телефону.

З невідомого номеру…

– Привіт, Ярино, – почула я знайомий голос. – Як в тебе справи?

Цю жінку я впізнала б з тисячі. Мені вперше за останні кілька місяців подзвонила мама.