Розділ четвертий

Ярина

Після того, як я влаштувалась на роботу, настрій значно покращився. І зарплатня, і місце… Все в лабораторії було набагато кращим за ту кляту кафешку. Працювати під керівництвом Ілони та Матвія – теж набагато краще, аніж з самовпевненим придурком, який лізе тобі під спідницю і ставить дурнуваті умови. В нинішньому начальстві я не сумнівалась. Ілона – жінка, а з ними зазвичай спокійніше працювати, а Лозовий абсолютно точно не зацікавлений в тому, щоб до мене лізти. Він одружений, ще й, судячи з усього, порядний. Та й ми знайомі, хай і не надто близько.

Тож я видихнула з полегшенням і взялась за перебирання варіантів приватних дитячих садків. Чомусь цей варіант здавався мені надійнішим, аніж винаймати няню. Там кілька виховательок, та й моїм Яриничам точно треба більше контакту з іншими дітьми, а то бачать тільки сестру і зрідка друзів на вулиці.

Навіть добре, що співбесіду мені призначили на ранок; тепер я могла ще й перебрати варіанти і до вечора встигнути завітати у кілька садків. А вихідні витратити на те, щоб зібрати всі потрібні довідки, бо ж треба підтвердити, що діти здорові.

Відпочину просто на славу.

Федір, замість того, щоб лишитись на роботу, завіз нас з малими додому, а тепер сидів на моїй кухні і спостерігав за тим, як я однією рукою мішаю суп, а іншою намагаюсь гортати сайт одного з дитячих садочків поблизу. На нього я вже давненько дивилась, але не могла собі дозволити.

З новою зарплатнею це ставало більш реальним. І відгуки хороші.

– Допомогти? – поцікавився Федя, спостерігаючи за тим, як я намагаюсь відростити собі ще одну руку, аби точно все доготувати.

– Подай-но мені рис, – скомандувала я. – Він в шафці на третій полиці. Напис «Рис» крупними літерами.

Федя відкрив шафку і довго, аж занадто, вивчав її вміст.

– Нема, – зрештою видав він.

– Як нема? Синя упаковка з прозорими частинами. Подивись уважніше.

– Та нема!

– Гаразд, – зітхнула я, – посунься-но… Ну я ж казала, на третій полиці! – рис, ясна річ, був на місці, трохи прикритий пакетом з пшоном, так, що на упаковці було видно тільки «Ри». – Федю, оце що, по-твоєму, таке? Ри…

– Ба?

– Ага. А «ду» в твоїй характеристиці означає не «дурбецало», а «духмяні трави», – буркнула я, беручи пачку до рук.

– Ну, вибач. Я не зовсім ідеальний чоловік, – Федя сперся стегном об стіл і уважно розглядав мене. – До Матвія не дотягую. Але, знаєш, я принаймні стараюсь, а інші і того не роблять.

– Ти хороший, – чесно сказала я. – Хоча я не можу зрозуміти, нащо тобі задалась жінка з трьома дітьми.

– З трьома братами.

– Повір, від того, що їх народила не я, все тільки складніше, а не простіше. Принаймні, для органів опіки.

– Якщо тобі треба чоловік, то я все ще готовий одружуватись, – підморгнув Федір. – Бачиш, я вже навіть на роботу тебе влаштував і маю серйозні наміри!

– Бачу. Зрозуміти не можу, нащо.

– Хочу робити хороші справи.

– І тільки?

– І ти мені подобаєшся.

– Ми майже не знайомі, – нагадала я хлопцеві.

– То можемо познайомитись ближче зараз. Наприклад, я б з задоволенням зводив тебе на побачення не в супермаркет, а куди-небудь в кафе. Можна з малечею, якщо тобі нема з ким їх лишити. Я не боюсь дітей! Вони, правда, не надто мене слухають, але це не означає, що я буду їм поганим… Е-е-е… А якщо я з тобою одружусь, ким я їм буду? Татком?

– Поняття не маю, бо поки не планую за тебе заміж, – чесно відповіла я.

– Мені подобається це слово. «Поки». То як щодо побачення?

– Я б з задоволенням, – зараз я навіть не збрехала, – але, на жаль, у мене нема достатньо грошей, щоб винайняти Матвія нянею, отже, я повинна кудись прилаштувати дітей на постійній основі. Дитячий садок або нянька, але це ще складніше. От, пригледіла один, але велике питання, чи там взагалі є місця і чи нас туди візьмуть. Та й тарифи…

– Я заплачу.

– Федю, мені приємно, але це вже трошки занадто, – похитала я головою. – Але, якщо погодишся позичити грошей на перший місяць, то сперечатись не буду.

– От чому обов’язково бути настільки гордою та незалежною?

– Бо якби я була залежною та не гордою, то вже б давно втратила дітей, – відповідь моя виявилась на диво чесною – я не збиралась казати це так відкрито. – А вони – найважливіше, що в мене є. Не час і не місце ставати слабкою жінкою. Я не така, як моя мама, і ніколи такою не стану, розумієш? Тому я приймаю допомогу, але розслаблятись і покладатись ні на кого не стану, маю сама з усім розібратися.

Федір відповів не одразу, напевне, переварював все почуте. Я подумала, що в нього зараз є чудовий привід втекти, я ж сама відштовхую. Але ні. Хлопець похитав головою і рішуче заявив:

– Ходімо в цей садок після обіду. Позичу тобі грошей, якщо вже назовсім брати не хочеш.

…Новину про дитячий садочок малеча сприйняла на надто радісно.