Розділ третій

Ярина

Вчора ввечері Федір повечеряв з нами і поїхав, залишивши свій номер телефону. Він, напевне, усвідомлював, що ні на що більше поки розраховувати не може, і, на щастя, навіть не намагався мені нічого такого пропонувати.

Я не вважала, що «всі чоловіки однакові», але знала: в світі надзвичайно мало благородних людей, здатних на хороші вчинки. Федір мене здивував уже тим, що справді не втік, побачивши трьох дітей, і допоміг з продуктами. Холодильник у нас тепер забитий на тиждень вперед, і це вже плюс. Навіть якщо з роботою так швидко не складеться, ми з малими маємо що їсти.

Тому спала я спокійно, а прокинулась від дзвінка в двері. Вихором пролетіла по квартирі, вдягаючись, і кинулась до дверей, майже впевнена, що за ними на мене чекає опіка… Але, на щастя, помилилась. Там стояв Федір, переминався з ноги на ногу, явно не впевнений, чи йому взагалі відкриють.

– Привіт, – махнув рукою він, побачивши мене. – Як спалось? Як малеча? Ем… Мені можна взагалі зайти?

– Заходь, так, – схаменувшись, швиденько посторонилась я. – Пробач, я зі сну ще не зовсім тямлю, що відбувається… Нормально спалось. Тільки щось голова дурна…

– Це бо там йде дощ.

Справді, за вікном не лишилось ані сліду від вчорашньої хорошої погоди, все було сірим та похмурим. У волоссі Феді поблискували дрібні крапельки дощу, які він нахапав, напевне, добігаючи до під’їзду, але настрій хлопця це нітрохи не зіпсувало.

На годиннику була восьма тридцять ранку, але Федя виглядав неймовірно бадьорим. Я зазвичай прокидалась набагато раніше, але сьогодні мій внутрішній жайворонок підвів, вирішив, видно, сходити у таку рідкісну відпустку. Хлопці теж ще спали, тож я притиснула палець до губ Федора, коли він відкрив рот, аби видати чергову гучну тираду.

– Тихіше, – пропускаючи його на кухню, прошепотіла я. – Хай малеча виспиться, нема чого їх так рано підіймати. Їм ще півгодинки хоча б. Вони в мене совенята.

Федір явно ледь стримував усмішку; йому чомусь був приємним доторк моїх пальців, і він не зробив навіть спроби відсторонитися. Я ж зрозуміла, що перейшла невидиму межу, коли його губи поцілували кінчики моїх пальців – за мить до того, як хлопець відступив все-таки на кухню. Вже там, спостерігаючи за тим, як я ставлю звичайний чайник на плиту і починаю кип’ятити воду, сказав:

– Я зв’язався сьогодні з Матвієм, обговорив з ним твою проблему. Гроші позичити ми, в принципі, можемо, але офіційну виплату зробити – ні, крім того, треба переоформити всі рахунки, інакше ми по ідеї повинні ділити виплати покійного професора між тобою та твоєю матір’ю, і тонкий юридичний момент, що там з малими, адже це спадок…

– Зрозуміло. Гроші отримати можна, але це не допоможе, якщо до мене причепляться органи опіки, – швидко кивнула я. – І ти Матвієві сьогодні дзвонив?

– Ну годину тому…

– Сподіваюсь, він не прокляне мене за те, що його підняли десь о сьомій. В вихідний день, – гмикнула я. – Але дякую.

– Матвій вже сказав, що він відірве мені вуха, якщо я ще раз так зроблю, але не суть важливо. Не відірвав ще ж до цього, – гмикнув Федя. – Коротше, про менеджерку в нашому науковому центрі я теж сказав, що ти могла б виконувати цю роботу, і Матвій вважає, що ідея не така вже й погана. Але тобі треба пройти співбесіду.

– З ним?

– Ні, з Ілоною, нашою керівницею, вона завідує всім фінансовим і так далі… Коротше. Матвій у нас головний по науці, а вона – просто шеф.

– Зрозуміло, – я зітхнула. – Не впевнена, що ваша шеф мене прийме.

– Ой, вона крута. І я вже домовився про співбесіду! – радісно вигукнув Федя.

– Ш–ш-ш! Дітей розбудиш! І коли вона? Співбесіда?..

Федір виразно зиркнув на годинник.

– О десятій, у нашому офісі. Це на Козельницькій, перехрестя з Чмоли…

Я спробувала пригадати, де це.

– Туди добиратися хвилин тридцять… – кивнула я. – Чекай. О десятій? Сьогодні? Через півтори години? Але ж я не маю як підготуватися… Я навіть не знаю, що мене чекає… Господи, та я завалю ту співбесіду…

– Не переживай! – замахав руками Федя. – Це ж просто співбесіда зі знайомою. Не переживай, я поруч з тобою посиджу. І я тебе туди підкину. У нас ще півтори години, ми все зможемо встигнути, я тобі гарантую. Так що давай, вмивайся, розчісуйся, і будемо збиратися…

Я кинулась до душу. Втратити роботу, тим паче, в нормальному місці, ще й зараз? Ні, я цього дозволити собі не можу.

Але вже під несподівано холодними струменями води – зараза, здається, знов гарячу вимкнули без попередження! – мені в голову стукнула не надто радісна думка. Я вискочила до Феді, на ходу загортаючись у теплий халат, і випалила:

– Якщо ми з тобою поїдемо, то хто буде з дітьми?

Федір явно розгубився. Як зазвичай люди, що дітей не мають, і роблять, він геть не подумав, куди подіти малечу. Насправді, доки у мене не з’явилось тріо Яриничів, я теж не надто розмірковувала над можливостями молодих матерів і над тим, наскільки вони прикуті до своїх юних нащадків, але від того зараз було не холодно і не жарко. Проблему вирішити потрібно, хочу я того чи ні.