Розділ другий

Ярина

Вкладатися на обідній сон малі не хотіли категорично. Гліб крутився, мов той вуж, і вимагав розповісти казочку, Василько взагалі запротестував:

– Я вже долослий! Я можу не спати!

– Ну-ну, дорослий, – похитала головою я. – Ми як домовлялися? Обідній сон. І не сперечатися з сестрою. Ти ще в мене кошенятко!

– Я долослий тигл! – впирався Василько. – Чому ти мені не вілиш?

– Ну ні. Дорослі тигри уміють казати р-р-р-р, а ти поки моє маленьке кошенятко, – геть непедагогічно заявила я. – Тому спати.

Дарма я це сказала, тому що Андрійко, амбасадор звуку «р» в нашій родині, миттю пожвавився.

– Отже, я вже дорослий тигр?

– Ні, кошенятко, – заперечила я. – Ти маленьке тигрятко, яке вміє казати «р-р-р», але все одно повинне спати вдень. Хіба ви Миколі та бабці Лізі теж розповідаєте, що вам не треба спати?

Малеча надулась.

– Ялино! Я хочу з тобою поглатися, а не спати!

– Глібчику, прокинетесь і обов’язково пограємось.

– Правда? – з надією спитав мене Андрійко. – Ти не підеш на р-р-р-роботу? – хлопчик навряд чи достоту розумів, що це за звір такий, що регулярно краде їх сестру, але дивився на мене з явною надією, що я все-таки не втечу і ввечері не буду настільки сонна, що зможу лише рукою махнути. І не прийду пізно, коли діти вже спатимуть.

– Сьогодні я буду з вами цілий день, – пообіцяла я.

Брати явно зраділи. Після цього навіть слухняно повкладалися спати і робили вигляд, що вони ідеальні, найчемніші на світі хлопчики. Я не поспішала їх залишати, замилувалась рудими кучерявими голівками. Серце щемило від любові та ніжності до братів. Я не уявляла, як мама могла їх залишити. Невже їй не сняться ночами сни, як вони їй кличуть?

Піддавшись пориву, я ввімкнула смартфон і полізла у переписку. Ні, все так само: я заблокована. В соцмережах поки було тихо, лише пост триденної давнини, де мама писала щось про морське узбережжя. Ніби заново народилася, це ж треба!

Проковтнувши всі лайливі слова, що так і крутились на язику, я нарешті вийшла зі спальні – і анітрохи не здивувалась, коли не побачила Федора на килимі.

– Ну звісно, – буркнула я. – Всі ви, чоловіки, однакові. Вам тільки й дай, що пофліртувати, але брати на себе відповідальність за те, що наобіцяли – ні, цього ми не вміємо… Ми одразу ж за двері. Гібрид синьоперого павича, гепарда та черепахи…

Насправді моє буркотіння на Федю було аж надто жорстким: він ж не винен, що мені в житті не щастить. Він малим не батько, а мені не хлопець, а з роботи я б все одно вилетіла через клятого Антона, а бодай би його бик на роги підняв, бо начальник твердо вирішив вижити мене з роботи. Але образа на увесь чоловічий рід і навіть на тата, що загинув і лишив нас з мамою самих, кипіла всередині, вириваючись назовні.

Мені допоможе холодний душ. Змию з себе Антонові погляди, дурні Федорові залицяння, а потім зі свіжою головою візьмусь шукати нову роботу. Встигну оголошення підібрати, доки малі сплять.

Я стягнула футболку через голову, смикнула на себе двері ванної…

І мало не заволала.

– Якого біса! – видихнула я.

– Яка ти гарна! – присвиснув захоплено Федір. – А в тебе справді родимка у вигляді серденька?

– Це тату… Йой! – я згадала, де саме те тату, дрібне, менше за ніготь, і поспішила прикритися футболкою. Ще тільки я в білизні не стояла перед незнайомим хлопцем. – Ти що тут робиш?!

– Як що? – здивувався Федя. – То ж чекаю, доки ти вкладеш малих, і ми поговоримо.

– Нащо?..

– Я обіцяв тобі РАЦС!

– І ти справді збираєшся одружитися? – вигнула брови я.

– Ти не підеш за мене заміж, – закотив очі Федір. – Але! Я подумав і вирішив, що ми ще більше ідеальна пара, аніж якби ти мені про дітей збрехала. Вони милі. І тобі потрібна допомога. Ну, і мені трішки морально простіше, що вони твої брати, отже, мені не треба ревнувати ні до якого колишнього, хоча, звісно, я б і не ревнував, бо це ж дурниця і ми не були знайомими. У всякому разі, я не надто ревнивий, от. Але…

– Господи боже, – зітхнула я. – Ти завжди так багато балакаєш?

– Абсолютно завжди. Особливо коли нервую, – прозвітував Федір і знов посміхнувся, тільки тепер трішечки винувато. – Батьки кажуть, що в мене язик без кісток, а Матвій – що надто короткі нервові закінчення, і сигнал до того язика аж надто швидко долітає. Але це в мене просто прудкі мізки!

Я поняття не мала, хто такий Матвій, але вирішила, що з ним згодна.

– Гаразд. Що ти робиш в моїй ванній?

– Та це серце і котик, – Федір потер щоки, – не змивається. То як я можу тобі допомогти? Ти мені розкажеш, що в тебе трапилось.

– Та бо не водою треба, а спеціальним засобом… Гаразд, ходи на кухню. Зараз я вмиюся, вдягнуся і поговоримо.

– Та я можу тут почекати… – виразно глянув на моє декольте, що виднілось з-під зім’ятої футболки, Федя, але потім перехопив суворий погляд і додав: – Поняв. Кухня так кухня. Чекаю там.