Розділ перший

Ярина

Я штовхнула двері кафе і, намагаючись йти якомога тихіше, поспішила на своє робоче місце. Не допомогло, вже на третьому кроці мене наздогнав розгніваний голос шефа.

– Ярино! Що я тобі казав? Ще одне спізнення – і звільню до біса. Ти мене вже дістала!

Я застигла і вилаялась, звісно, подумки. Вголос нашому шефові такого казати не можна. Він і так мене ненавидить. Всі інші офіціантки можуть на годину пізніше прийти, і він тільки посварить.

– Антоне, це було востаннє. Я ж всього на п’ять хвилин! – винувато простогнала я, повертаючись до нього. – Треба було вмовити сусідку, щоб посиділа з дітьми…

– Ти завжди ними прикриваєшся, – відрізав Антон. – Це не твої діти, щоб так з ними возитися.

Якби поглядом можна було спопелити, зараз би від Антона і мокрого місця не лишилось. І від його кафе також.

– Це мої діти, – процідила я. – І ти чудово знаєш, що мені нема з ким їх залишити.

– Няню найми, – знизав плечима він.

Очевидно, вираз мого обличчя став настільки красномовним, що Антон вирішив: краще не зв’язуватись. Чоловік махнув рукою, ніби це я причепилась до нього на рівному місці, і зверхньо кинув:

– Гаразд, йди. Але ще один вибрик – вилетиш з роботи і будеш возитися зі своїми дітьми стільки, скільки влізе, – а потім буркотливо, так, щоб я не почула, – додав: – Треба було головою думати, перш ніж мамцею багатодітною ставати. Здала б до притулку і горя не знала. Ідіотка…

Якби мені не потрібна була ця робота, я б зараз накинулась на нього з кулаками. Але, на жаль, я залежала від Антона – і він прекрасно про це знав.

Я колись працювала офіціанткою, тож, коли мені знадобилось трішки підзаробити, знову влаштувалась в кафе. А потім все моє життя полетіло шкереберть, і довелось залишитись тут уже на постійній основі. Адже з сестри трьох чудових малюків я стала їх опікункою.

Моя мама завжди відрізнялась ексцентричністю. Коли батько загинув, а вона дізналась, що вагітна, ще й трійнею, ні хвилини не вагалась: звісно, буде народжувати. Так само через кілька років вона навіть не засумнівалась у тому, що має право забрати всі сімейні заощадження і виплати, спакувати речі і піти з дому, лишивши записку і дітей.

«Я більше так не можу, поїхала за кордон. Малих заберу, коли влаштуюсь. Подбай про них поки».

І все. Три місяці ні слуху, ні духу. Ще й номер мій заблокувала, бо я, бачте, накричала на неї, на матір голос підвищую… Та вона після цього статусу «матір» не достойна, на неї не тільки голос, а й…

– Ярино! – знов гаркнув Антон. – Скільки  можна стояти? Ти точно хочеш вилетіти з роботи!

– Вибач, – буркнула я і побігла перевдягатись у форму.

Про малих думатиму потім. Вони зараз з сусідкою, а я маю заробити на їжу, комуналку і трохи зверху, щоб опіка не відібрала у мене дітей – а погрози вже були! Не можна втратити цю роботу… І треба знайти ще одну, бажано нормальну, а не дівчинкою на побігеньках з козлом-начальником, який вже три місяці ображається, що йому відмовили.

Та за півгодини мені стало вже не до роздумів про свою важку долю. У нашому кафе саме ввели нові комплексні обіди, і народу набилася повна зала. Моя ж напарниця, Ліза, перечепилась об речі когось з клієнтів і загриміла з важкою тацею, тож зараз сиділа в куточку кухні і прикладала лід до шишки на голові.

– Зараз я встану… – простогнала вона до Антона, коли той зазирнув перевірити, як почувається дівчина.

– Давай швидше, – звісно, ані краплі емпатії, – там клієнт вже двічі рахунок попросив. За сьомим столиком.

– Я збігаю, – втрутилась я. – Ліз, сиди. Тобі взагалі б в лікарню…

Швидко вибивши рахунок, я помчалась до сьомого столика. За ним сидів чоловік років двадцяти п’яти, нервово барабанив пальцями по столику. Поспішав, певне. Погляд мимоволі ковзнув по незвичній зовнішності: привабливе кутасте обличчя, сіро-зелені очі, брендова джинсова куртка і… синє волосся. Якісно так пофарбоване, неймовірного глибокого кольору. Йому пасувало. І десь я цього незнайомця вже бачила. Тільки де?

– Добрий день. Ось ваш рахунок, будь ласка.

– Добрий, добрий… – закивав хлопець, підводячи погляд, і розтягнув губи в звабливій усмішці. – Ой. У мене була інша офіціантка.

– Вона впала.

– Співчуваю, – він продовжував дивитись на мене так, ніби вперше в житті жінку побачив. – А ви дуже красива.

Почалося…

Я згадала, де його бачила. Це було кілька років тому, і він уже намагався зі мною познайомитися. Зараз, напевне, не впізнав… Що ж, можливо, в цього чоловіка шкідлива звичка – загравати до офіціанток.

Може, в якихось інших обставинах я б і відповіла. Симпатичний! Але зараз єдині чоловіки, про яких я маю право думати – руденькі трійнята, яким треба за щось їсти.

– Дякую. Будь ласка, розрахуйтесь, – я підсунула до нього термінал. – Сподіваюсь, вам сподобались наші комплексні обіди. Ми будемо раді, якщо ви залишите відгук.

– Тільки в тому випадку, якщо дасте мені свій номер мобільного, – заявив нахабний відвідувач. – Мене, до речі, Федір звати. Можна просто Фед. Або Тед. Федір англійською буде Теодор!