Випадкова світлина

Вдома

Повернувшись додому, Кіра поставила букет у вазу і поклала шоколадку на стіл.

— Мамо, я вдома! — крикнула вона.

— На кухню йди! — долинув голос Марії.

Кіра зайшла на кухню і відразу пошкодувала про це.

Мама вже помітила букет.

І шоколадку теж.

— Доню, а це що?

— Квіти.

— Я бачу, що не картопля.

Батько відірвався від вечірніх новин.

— А шоколадка?

— Теж не картопля, — відповіла Кіра.

— Дуже смішно, — сказала мама. — То хто подарував?

— Колеги.

— Колега чи колеги?

Кіра мовчки сіла за стіл.

Марія й Віктор переглянулися.

— Колеги, — неохоче відповіла дівчина.

— Множина? — уточнив батько.

— Так.

— Цікава в тебе робота, — пробурмотів він.

Кіра коротко розповіла про знайомство з Марком і Вадимом.

На словах про букет мама усміхнулася.

На словах про шоколадку засміявся батько.

— Оцей фотограф мені подобається, — сказав Віктор.

— Чому? — запитала Кіра.

— Бо людина правильно визначила пріоритети.

— Які ще пріоритети?

— Шоколад.

— Вітю!

— А що? Квіти красиві, але їх не з'їси.

— Один в один як той Марк, — пробурмотіла Кіра.

— Значить, розумний хлопець, — зробив висновок батько.

Марія похитала головою.

— Не слухай його.

— Я й не слухаю.

— А кого з них обереш? — поцікавився Віктор.

Кіра мало не вдавилася чаєм.

— Тату!

— Що? Я просто питаю.

— Нікого!

— Поки що, — усміхнулася мама.

Кіра закотила очі.

Здавалося, у цьому місті всі збожеволіли.

І це був лише перший день на новій роботі.

Після роботи Марк повернувся додому.
Щойно він переступив поріг, як почув голос Яни:
— Мамо, Марк прийшов!
— Я й сам можу про це повідомити, — засміявся він.
— Не можеш. Я швидша.
Яна показала йому язика й побігла на кухню.
Марк похитав головою і пішов слідом.
За столом уже сиділи батьки, Ілля та Єгор.
— Щось ти сьогодні підозріло задоволений, — зауважив Єгор.
— Я завжди задоволений.
— Ні, — заперечила Яна. — Сьогодні більше.

— Підтримую, — сказав Ілля.
— І я, — додав батько.
— Вас ніхто не питав.
— То хто вона? — одразу перейшла до головного Яна.
Марк завмер із чашкою в руках.
— Хто?
— Дівчина.
— Яка дівчина?
— Та, через яку ти усміхаєшся.
За столом стало тихо.
Навіть мати усміхнулася.
— У мене просто був хороший день.
— Ага, — хором відповіли троє молодших.

Тим часом Вадим повернувся додому.

Людмила Столяр прийшла пізніше.

Поставивши сумку біля дверей, вона уважно подивилася на сина.

— Ну?

— Що «ну»?

— Не прикидайся.

— Мамо.

— Вадиме, я тебе двадцять п'ять років знаю.

Він усміхнувся.

— І що ти хочеш почути?

— Новенька секретарка?

— Можливо.

— Вадиме!

— Що?

— Ти купив дівчині букет у перший день знайомства.

— Це був гарний букет.

— Це була не відповідь.

Вадим знизав плечима.

— Вона цікава.

Людмила усміхнулася.

— Оце вже більше схоже на правду.

Кіра зачинила двері своєї кімнати й полегшено видихнула.
Букет вона поставила на підвіконня.
Шоколадку поклала на стіл.
Потім відкрила ноутбук.

робочому столі світився документ із чернеткою роману.
Ще в університеті Кіра почала писати історію просто для себе. Нікому її не показувала, крім Лізи.
Сьогодні вона збиралася написати хоча б кілька сторінок.
Але погляд уперто повертався до букета і шоколадки.

Телефон тихо завібрував.

Кіра взяла його до рук.

Повідомлення надійшло з незнайомого номера.

«На добраніч, красуне.»

Дівчина насупилася.

«Хто це?» — швидко написала вона.

Відповідь прийшла майже одразу:

«А ти як думаєш?»

— От тільки цього мені не вистачало, — пробурмотіла Кіра.

Вона відкрила чат із Лізою.

«Мені написав незнайомий номер.»

«Що написав?»