Помилка, яка коштує спокою

Кіра Кавун завжди вірила, що найстрашніше в роботі в редакції — це дедлайн.
Вона помилялась.
Найстрашніше — це момент, коли ти натискаєш “надіслати”, впевнена, що відправляєш робочі матеріали… а потім розумієш, що там було щось зовсім інше.
— Ні… ні-ні-ні, — прошепотіла вона, дивлячись у екран.
У вкладенні, яке вже пішло в спільний чат редакції, було не інтерв’ю, не фото для статті і навіть не скан документів.
Там була вона.
І не в найробочішому вигляді.
Кіра різко відкинулась на спинку стільця.
— Я зараз просто зникну. Це технічно можливо?
— Якщо ти про звільнення, то це теж варіант, — спокійно озвалась Ліза, не відриваючись від телефону. — Але спочатку поясни, чому редакція милується твоїм… творчим боком.
— Це була помилка!
— В редакції? — Ліза підняла брову. — Сенсація.
Кіра схопила телефон і почала судорожно видаляти повідомлення, але було пізно — частина колег уже встигла побачити.
А найгірше було не це.
Найгірше було те, що в чаті вже з’явилось коротке повідомлення:
“Це чия світлина?”
І поруч — лайк від невідомого акаунта без фото.

У коридорі біля кабінету редактора Людмили Столяр було тихо.
Занадто тихо для місця, де завжди хтось бігає з паперами.
Вадим Столяр зайшов сюди просто на хвилину.
Просто зачекати.
Просто тому, що мама на нараді.
Він сів, дістав телефон і випадково відкрив той самий редакційний чат.
Фото.
Дівчина.
Червона сукня.
Він дивився довше, ніж планував.
Потім ще раз.
— Цікаво, — тихо сказав він сам собі.

І саме в цей момент двері кабінету відчинились.

Марк виходив із фотозони з камерою на плечі.
Він не шукав нічого особливого.
Але погляд сам зачепився.
Дівчина в коридорі.
Кіра.
Вона проходила повз, розмовляючи з Лізою, і навіть не дивилась навколо.
А він дивився.
— Хто це? — запитав Марк у колеги поруч.
— Кіра. Нова в редакції.
Марк усміхнувся краєм губ.
— Здається, тут буде цікаво працювати.
Кіра ще не знала, що її звичайний робочий день щойно закінчився.

А от почався — зовсім інший.