13. Дана

Додому їдемо в тиші. Влад виглядає засмученим, чи заклопотаним. Навіщо я  взагалі розповіла йому про Дена? Навіщо скільки терпіла його вибрики? Сама не знаю. Певно, Влад тепер точно вважатиме мене дурепою. Он, мовчить, постійно хмуриться…

Після того, як я кинула трубку, Ден дзвонив мені ще разів десять. Довелось швиденько поговорити з мамою і подругою, вигадати для них історію, що в мене телефон в ремонті, та й вимкнути мобільник геть.

***

Вдома нас зустрічає мама Влада. Якось надто привітно посміхається, пропонує повечеряти, та Влад відмовляється, каже, що стомився. Я пробую теж, та поки Влад у ванній, жінка мене ледь не за руку на кухню тягне. 

– Ходімо чаю поп’ємо. – посміхається солодко-винувато. Так, що й відмовити не виходить. 

Як тільки двері кухні за нами зачиняються, посмішка з обличчя пані Наталії зникає миттєво. Наче хтось її ластиком стер. 

– Я хотіла вибачитись. – холодно зміряє мене поглядом. – за свою поведінку. 

– Не варто. – грію руки об чашку з ароматним чаєм. Сподіваюсь, вона отрути в нього не підсипала? Бо погляд надто вже багатообіцяючий. 

– Варто! Та якби в тебе були діти, ти б зрозуміла мене. Кожна мати хоче своїй дитині, як краще. 

– Але ж Влад вже не дитина! Він дорослий чоловік, і…

– Він мій син, незалежно від того, скільки йому років! 

– Звісно. Але діючи за його спиною і на свій розсуд ви робите йому гірше, а не краще. – сама дивуюсь, де стільки сміливості набралась! Певно, стрес вплинув. 

– Он як? – майже чорні очі, схожі на Владові, тільки якісь більш холодні, колючі, небезпечно звужуються, темніють. Але, наче якийсь перемикач спрацьовує, і жінка різко заспокоюється. – Я просто хочу, щоб Влад вдруге не обпікся. І мала знати, чи серйозно ти до нього відносишся. 

– Все добре. Я люблю вашого сина і ніколи не зроблю йому боляче! – прозвучало аж надто впевнено. Я б точно повірила в таку вдалу акторську гру. Тільки от, якби знати, де закінчуються кордони цієї гри, і якими своїми гранями вона вже проникла у реальність? 

– Вибач, мам, забираю Дану. Вона сьогодні теж втомилась! – Влад з'являється в дверях кухні в домашньому довгому халаті, злегка затягнутомк поясом так, що він зовсім не приховує рельєф м'язів на грудях. Чомусь, коли мій погляд там надто довго гріється, червонію, і відводжу його. Цікаво, Влад чув мою останню фразу? 

– Дякую за чай! Був дуже смачний. Надобраніч! – кидаю пані Наталі і швидко просковзаю мимо Влада. Аромат його гелю для душу так і вабить вдихнути на повні груди. Але я стримуюсь і йду в ванну. 

***

– Ми сьогодні вже нормально спатимемо? – Влад криво посміхається, розстеляючи ліжко. 

– Так! – впевнено кажу і берусь йому допомагати. Одну з ортопедичних подушок ми хапаємо одночасно, торкаючись рукою до руки одне одного. І тепло пронизує миттєво, розповзаючись і досягаючи кожної клітинки тіла. Швидко відсмикую руку, немов обпеклась. Влад вдає, що нічого не помічає. 

Зручно вмощуюсь поряд з ним, цього разу вже не відсахуючись. 

Та сон знову не йде. 

– Про що задумалась? – несподівано хрипкуватий голос Влада розбиває крихку тишу на дрібні осколки. 

– Думаю, як би було, коли б ми не грали, а були парою? – сама лякаюсь своїх слів. Яка з нас може бути пара? Влад – наче з іншої планети. Вродливий, багатий, розумний. Певно, і дівчина йому потрібна відповідна, а не як я – студентка з купою проблем!

– Мені здається, приблизно так! – Влад несподівано обіймає мене, притискає до себе. Обличчя ховає в моєму волоссі, і його дихання не те що зігріває, воно просто пропалює шкіру! 

– Що ти… робиш? – перелякано шепочу. 

– Уявляю, як би воно було. – спокійно відповідає. – Давай спати, завтра багато роботи. 

Ага, спати! Я неначе плавлюсь в цих його обіймах! Як якась воскова лялька... 

***

На диво ніч проходить дуже швидко. Якщо від Влада не тікати, спати з ним поряд, виявляється, приємно і спокійно. І він теж не виглядає пом’ятим і стомленим, як минулого разу. Бо тоді, відчуття провини, що я заважала йому виспатись, довелось маскувати за масажем. 

Сьогодні ми швидко збираємось на роботу. Вчора в офісі просто рутинні завдання з сортування кореспонденції та дзвінків клієнтам досить легко мені дались. Відчувала себе потрібною і корисною, тому сьогодні налаштовуюсь і надалі допомогати Владу. Так мене не гризе провина, що звалилась йому снігом на голову. Поки мені все одно немає куди йти. Батьки поїхали до рідних, подружка на канікулах, а в нашу з Деном квартиру я повернусь за речами і тільки коли він охолоне. В останнє я, правда, не дуже вірю, але є надія, що він хоча б усвідомить що між нами вже все і трохи заспокоїться. 

Кет зустрічає мене веселим підмогуванням. “То, що йдемо в кіно?” – штовхає мене жартівливо.

“Звісно” – посміхаюсь їй у відповідь.

*** 

За справами день проходить непомітно. Влад кілька разів приємно дивується виконаному об'єму роботи, навіть стримано хвалить мене. Здається, для нього то не так просто. І навіть таке щире здивування – вже приємний бонус. Правда, трохи песиком, що вчить команди, себе відчуваю. Так і хочеться спитати: “Хто хороший? Дана хороша?”.