11. Дана

Їдемо на роботу і обоє мовчимо. Коли незручна тиша стає вже зовсім вже непристойною, Влад вмикає музику. Тільки музика зараз – то як поставити на стіл недоварений плов, та, щоб ніхто того не помітив – щедро присипати його спеціями. 

– Познайомлю тебе з колегами, трохи відволічешся. А може, ще й зі справами мені допоможеш. – планує вголос Влад, і незручна мовчанка нарешті завершується. – якщо захочеш, звісно. – швидко додає. 

– Звісно! Я з радістю! – швидко хапаю “хвостик” розмови. – А на роботі теж вдавати, що ми… разом? 

– Бажано. З усіма крім Кет. – швиденько гасить мій ентузіазм.

Кет?

Що ще за Кет?

Може, це й є його справжня подружка? Тільки навіщо тоді “несправжня”, тобто я? – Кет моя подруга і партнер. Вона все про мене і так знає. – пояснює. 

Он як. Якісь колючки забираються в серце. Що це таке, якась образа, чи… ревнощі? 

– Зрозуміла. – далі вже розмовляти й не хочеться. 

Ловлю себе на тому, що крадькома розглядаю профіль Влада. Правильні риси обличчя, сучасна зачіска, звична “дизайнерська” неголеність, що йому неймовірно личить. Він гарний. Дуже. Міг би навіть бути актором, якби не був таким холодним, закритим і відгородженим від світу глухою стіною. Наприклад, його очі стають надзвичайно яскравими, живими, коли він посміхається. Але ж посміхається він відкрито, не задля етикету, чи “по ситуації”, вкрай рідко чомусь. І знову ж, не можу повірити, що такий чоловік досі самотній. Вродливий, успішний… Та дівчата за ним мають зграйками бігати… Та що там дівчата, я сама боюсь надто звикнути до нього, надто захопитись. Я ж зовсім не його кола, звичайна… – гіркі думки змушують втратити обережність. На світлофорі він повертається до мене, щоб щось сказати, а я не встигаю відвернутись. Так і застигаємо, зустрівшись поглядами. І вперше та тиша стає не незручною, а наелектризованою. Здається, як не відвернемось, то зараз загоряться шкіряні чохли на сидіннях. Але ні я, ні він, погляди не відводимо. Дивимось одне на одного, наче вперше бачимо. Його трішки примружені темні очі проникають просто в серце. А мої, мабуть, виглядають, як в переляканого кроленяти перед хижаком. 

А далі…

Далі відбувається щось неймовірне. 

Влад обережно схиляється до мене, його темні, майже чорні очі закриваються. М’яко торкається губами моїх губ. Ледь чутний доторк струмом б’є по тілу. Його губи такі ніжні, і водночас вимогливі... А я від шоку не можу поворухнутись. 

Сердите бібікання позаду змушує отямитись, і магія його дивного вчинку розбивається, мов кришталь. 

Давно вже горить зелений, і Влад тисне на газ. 

А потім повертається до мене і поглядом вказує на сусідню яскраво-червону іномарку, що стояла в ряду поряд, а зараз з ревом стартувала і вирвалась вперед. 

Слідкую за його очима, та досі остаточно не можу повернутись до реальності. Що це було? – питаю себе. 

– Місцева блогерка. Полює за типу відомими людьми міста. З фотоапаратом. – хриплим і несподівано низьким голосом пояснює Влад. – Буде круто, якщо наше… кіно… з'явиться в її блозі. 

– Це тому ти мене… поцілував? – врешті можу говорити. 

– Так. Вибач, що не попередив. Часу не було. Але ти ж розумієш, що раз граємо, то мусимо в деякі моменти… входити в роль. – Входити в роль? Це він так вибачається за поцілунок? 

– Зрозуміла. Добре. І… мені було приємно. – а це вже виривається само по собі. Бачу, як його обличчя світліє, легка напівпосмішка на мить торкається губ, і швидко зникає. Ті губи… я досі відчуваю на своїх… 

Дуже шкода, що це просто шоу, яке скоро закінчиться…