8. Влад

Яке ж задоволення повернутись на роботу і зайнятись справами, виявляється! Мама з тітонькою, на диво мовчазні, до речі, попросили висадити їх біля найближчої кав'ярні. Це при тому, що ні одна, ні друга каву особливо й не люблять. Певно, шукали затишне місце, щоб поділитись враженнями та випустити пару. От і не вір після цього прикметам, в мене все обличчя горіло години з дві!

І ще, Снігурка моя перед очима досі. Особливо ота її поза розслаблена в моєму ліжку, мереживо білизни на ніжній шкірі…

Темперамент мій – зазвичай коник на припоні. Якщо рявкну на нього й зажену в стійло, по півроку може не турбувати. А тут… Наче мара якась, згадую, і по тілу струм пробігає. Від роботи страшенно відволікає, а це ж кінець року, скільки всього зробити треба! 

Кет теж добра, постійно питає, де я знаходжусь, бо типу, явно не в офісі зараз. Якщо скажу, що я досі в своїй спальні і уявляю ледь знайоме дівча в своєму ліжку, то вона викличе “Швидку”, бо подумає, що зі мною геть біда. 

Так, я ще той “сухарик”. Один раз в житті піддався почуттям, і ледь не втратив все. Тому ні, більше я на таке не піду!

Бізнес, робота, ніяких зайвих почуттів, ніяких зволікань, коли треба прийняти важливе рішення. А сьогодні хвилин десять дивлюсь на макет борда і не можу сказати “Так” чи “Ні”. 

– На тебе так приїзд рідні вплинув? – літає по моєму кабінету Кет, то щось роздруковуючи, то на дзвінки відповідаючи. От ще ж “енерджайзер”. Це при тому, що вона ще по пів-ночі зі своїм магазинчиком справами займається. 

– Мабуть. Ти ж знаєш, я консерватор. Не люблю змін. 

– Консерва ти, а не консерватор! – регоче Кет. – До речі, як там мої лахи, підійшли? 

– Я не дуже розбираюсь, але їх адресат не жалівся. 

– Адресат! Влад, ти невиправний! 

– Та досить тобі. І так голова гуде. 

– Ти мені не розказав, як все пройшло! І я нікуди не піду, доки не виправишся! – сідає просто на стіл і дістає шоколадку з вазочки. Ще б попкорн принесла!

– Та немає що розповідати. Мої заявились ні світ, ні зоря, своїм ключем відкрили. А Снігур… а Дана тобто, роздяглась і вмостилась в моєму ліжку, типу ми разом спали. – від спогаду знову стало спекотно. Настільки, що захотілось розстебнути верхні гудзики на сорочці, аж рука рефлекторно потягнулась. 

– Типу разом спали? А ви що, не разом? – і так великі, трішки розкосі очі моєї помічниці стають ще більшими. 

– Звісно! 

– Влаад! – видихає розчаровано. – Я думала, ти жартував, що то тільки для мами…

– Як бачиш, не жартував. І взагалі, давай працювати! Роботи по вуха. 

– Та добре вже, буркотун! – збирає папери і свою сумку та зникає за деврима. 

А я дивлюсь на клятий макет реклами нового магазину морепродуктів, а бачу Дану на своїй подушці… Чортівня якась! 

В якомусь тумані проходить день. Робота взагалі не йде, тому лишаю Кет на ранок список справ, замовляю вечерю в ресторанчику поряд і збираюсь додому. Там, певно моя маман з тітонькою вже вдома, і Снігурці з ними не дуже затишно. 

***

Судячи з якогось блідо-переляканого вигляду, Снігуроньці таки дісталось від моїх. Вона шаблонно-етикетно цілує мене в щоку і відходить, щоб не заважати. Щока починає приємно зігріватись після прохолодної вулиці. Та й не тільки щока, якщо вже бути чесним. 

– Як справи? – привітно запитую. 

– Все добре. Я приготувала вечерю. В тебе тут з продуктами не дуже, тому, я з того, що було, нічого? 

– Не дуже? Та в мене, здається з продуктів хіба тільки кава. Якщо щось на цілу вечерю нашкребла, то ти просто чарівниця!

Дивно якось Снігурка блідне на слові “кава”. Чи то вона боїться, що сваритиму? 

– А де всі? – врешті розумію, що в квартирі тихо. Зазвичай мама і тітонька – то вибухово-голосисто-балакучий коктейль. 

– Твоя мама поїхала з тітонькою до подруги. 

– Он як! А чого ти мене тоді поцілувала? – виривається помимо волі. Ледь рота собі не прикрив рукою, дурень, та пізно! Бачу, по тому, як оченята Снігурки згасли, що треба було б змовчати. 

– Щоб… звикнути! – все ж знайшлась, молодець. 

– Ну то я переодягнусь в домашнє і повечеряємо? – від цієї фрази якесь дивне відчуття. Дуже вже давно я її комусь говорив. Тобто не комусь, а Лізі, тільки вдома ми вечеряли раз-два і все, мабуть. Ліза постійно занята була й готувати ненавиділа. 

Швидко мию руки, переодягаюсь і заходжу на кухню. В сковорідці, якою не користувались вже років з сотню щось приємно шипить. 

Дана нарізає салат з огірка і авокадо, та насипає те “щось”, що виявляється пловом. І досить не поганим, до речі. 

– Смачно! А я теж вечерю замовив, он – показую на фірмовий пакет. 

– Маму і тітоньку пригостиш. 

– Ок. Бо плов твій я й сам з’їм. Дуже смачно, правда! 

– Дякую! 

– Як пройшло твоє спілкування з мамою? Чи вона тут і не з’являлась?