5. Дана

Від “ідеальності” інтер’єру і ремонту в квартирі свого рятівника, я просто слів дібрати не можу. Тут все таке лаконічне, і зручне, що я просто не вірю, що так може бути. Жодного дефекту, всі шафки для взуття, полички, розетки з usb, лампи, що регулють світло. Боюсь навіть заходити далі, щоб нічого не зламати. 

– Що, Снігурко, не подобається моє лігво? Ну трохи аскетичне, згоден. Але я тут тільки сплю зазвичай. 

– Ні, що ви… ой, ти! Тут дуже круто!

– Серйозно? Тобі подобається? – з недовірою дивиться на мене. Дивний, навіщо мені брехати?

– Дуже!

– А те, що кольорів мало, і похмуро? 

– Тут не похмуро! Хто тобі таке сказав? – щиро дивуюсь, – я б тій людині пояснила, що таке похмуро!

– В тебе вранці буде шанс. То моя мама так каже. 

– Ой! – заливаюсь румянцем, – вибач, я не знала. 

– Все ок. Проходь вже! – тільки після його слів оговтуюсь і розумію, що стою в коридорі. 

Швидко проходжу до просторої вітальні і не наважуюсь сісти на ідеальний диван з двома подушечками.  

А Влад заносить до квартири два здоровенні пакети. Ставить їх просто переді мною, і дістає з одного симпатичні кімнатні капці. 

– Це тобі! І все інше теж. Поки я приготую чай і щось погризти, твоє завдання розібрати пакети, покласти свій одяг і… білизну в мою шафку. Зняти нарешті цю сукню і переодягтися в домашній одяг. І квартиру вивчити. Справишся?

– Я… – боже, ці мішки – мені? Мій колишній за весь час мені навіть шкарпеток не дарував… Якесь дивне відчуття! І білизну?? Він що, ще й білизну мені купив? Ще більше червонію. 

– Я… я тобі все віддам… Потім. – белькочу. 

– Ага! Обожнюю доношувати жіночі капці, курточки і, головне – піднімає вгору вказівний палець, – бюстгальтери! 

Я не витримую і пирскаю зо сміху. Уявила його в цій деталі гардеробу і капцях. І Влад раптом теж усміхається. Від звичайної посмішки його обличчя скидає з десяток років. Виглядає геть юним! 

– Все ок, то в рахунок твоєї зарплати. Ну не в сукні ж снігурки тобі тут п'ять днів жити! 

– Дійсно… Але б може я завтра поїхала по свої речі?
– В мене ще рука поболює. Давай іншим разом. А поки користуйся на здоров'я. 

Як тільки Влад зникає на кухні, я починаю розбирати пакети. Симпатична новенька курточка, пакунок з білизною. На диво симпатичною і зручною, до речі! Тепла піжама, про яку я мріяла вже з пів-року, та все не могла наважитись купити. Домашній костюм… Боже, скільки ж він витратив на це? Так незручно. 

Ага, а їхати в квартиру до ледь знайомого хлопця, зручно? – бурмочу сама собі під ніс. Крадькома зиркаю на годинник. Скоро 11 вечера, а я щі нічого тут не знаю! Треба надолужити! 

Беру пакет з білизною і на руку вішаю піжаму та костюми. Треба знайти шафу і все розкласти. 

Шафа спокійно собі стоїть в просторій такій же лаконічній і зручній спальні, як і вся ця квартира. І в ній навіть поличка одна вільна є! А може навіть дві, якщо трохи тісніше скласти одяг Влада. Але нахабніти я не буду, тому все акуратно складаю, і йду за іншими речами. В ванну, яка по розміру мов вся моя колишня квартирка, заношу свою косметичку і те приладдя, що купив Влад. Трохи здивовано розглядаю себе в дзеркалі. Очі трохи перелякані, на щоках досі рум'янець. Ох і занесло тебе, Данко! 

– Чорний, чи зеленый? – гукає з кухні Влад. 

– Чорний! – сподіваюсь, він про чай. 

Коли екскурсія по квартирі завершена, зазираю на кухню. Влад готує яєшню на електричній поверхні. Певно, вона з якимись екзотичними спеціями, бо запах просто запаморочливий! 

Кухня своєю красою і функціоналом не поступається іншим кімнатам. Простора, з безліччю шафок в зоні “тільки простягни руку” та струнким рядом з мікрохвильовки, чайника, тостера і блендера. Цікаво, навіщо йому блендер? 

– Сідай! – Влад вказує рукою на м’який диванчик. – Вибач, я не часто приймаю гостей. Точніше, геть не приймаю. Тому, якщо щось не так – кажи. 

– Все класно… Дякую тобі за речі. І куртку… – знову червонію, та що ж це! – Вона дуже гарна. І розмір мій. 

– Прекрасно! 

– А тепер за вечерю! – досить спритно розкидає омлет по тарілочках, підсуває мені одну з них. 

– Доки холоне, в двох слова про себе: звати мене Влад, 29 років, в мене своя фірма, що займається всіма видами реклами. Тобто інтернет, контекст, борди, і… “і на ній оженився!”, як каже мама. Днюю і ночую там! Ніякого відпочинку! – вдало копіює чужу інтонацію. Певно, це теж мамині слова?
– А що ти любиш… крім роботи? 

– Роботу! – здається, на цьому п’ятихвилинка одкровень минула. – Тепер твоя черга!

– Моя? – розгублено застигаю з чаєм в руці. – А що тебе цікавить? 

– Все! Тобто все, що зможеш розповісти. 

– Ну я працюю… і вчусь… на останньому курсі університету. На вчителя… літератури. І працюю аніматоркою, але, мабуть, твоїй мамі краще про це не говорити. 

– Нормальна робота. А де ми познайомились?