3. Дана

Недаремно кажуть: встала не з тієї ноги, то краще дома сиди. Але ж хіба я колись когось слухалась? Вранці ледь з ліжка не гепнулась, потім два замовлення відмінили, а потім і геть лихо почалось. 

Мій хлопець Ден, наче з розуму з'їхав зі своїми безпідставними ревнощами. Влаштував скандал, просто на роботі, на очах у діток. Чи варто говорити, що після скарги мене звільнили? 

Але і цього йому було замало! Доки я не знала про звільнення, то поїхала відпрацьовувати ще одне новорічне свято на окраїні міста. А цей телепень і там мене знайшов! А коли я не витримала і сказала, що більше так не можу і від нього йду – почав погрожувати… 

Не те що я не бачила, що поведінка і характер в нього не ок, але майже рік стосунків… Звикла до нього, та й жити ми почали разом, і йти не було куди. 

Та після його погроз це все відійшло на другий план, і я втекла з того кафе просто в чому була. Навіть свою курточку там лишила! 

Спочатку мені навіть пощастило. Далекобійник зупинився і погодився підвезти до Києва. Там у мене подружка, може б прийняла хоч на день-два. Та коли ми вже від‘їхали від міста, щось там трапилось у водія, і його рейс відмінили. Отак я й опинилась за містом, одна, без грошей і без верхнього одягу. 

Коли замерзло, здається все, що могло замерзнути, зупинилась та іномарка. Велика, тепла, мабуть, – перше, про що я подумала, коли намагалась добігти до неї замерзлими ногами. 

Водій – молодий чоловік років тридцяти – ошелешено дивився на мене такими очима, наче кошеня безпритульне вперше побачив. Наче б і шкода, але торкатись страшно, раптом блохасте! Стало неприємно, але тепло салону так вабило, що хотілось просто скрутитись колобочком і спати. Крадькома розглядала водія, доки він обережно проїжджав проблемні ділянки зі сніжними переметами. Доглянутий, зачіска з салону, легка неголеність явно теж не тому, що йому часу немає поголитись. Дорогий костюм, здається, шитий на замовлення. Інакше, як пояснити наскільки вдалий вибір, коли кожна складочка саме там, де треба? Годинник дорогущий… Цікаво, чим він займається. Гарний… Єдине, що його псує, надто колючий, чіпкий погляд. Він йому років десять додає, ну їй богу! Похмурий такий, не посміхається. Наче це йому ночувати на вокзалі без нічого! 

“Слухай, Снігуронько, а тобі є куди їхати?” – питає. А на обличчі нуль емоцій, тільки в погляді щось типу “Господи, аби тільки було куди!” Блохастим кошеням себе вдруге довелось відчути, а тут ще й повідомлення від Каті, подружки, прийшло, що вона поїхала в Карпати зі своїм хлопцем і, звісно ж, не може мене прийняти. Тільки ж не говорити цьому пихатому красунчику, а то ще подумає, що я набиваюсь з ним залишитись! Он і так бідний напружився, руки кермо стискають. Навіть трохи відсунувся, хоча між нашими сидіннями і так простір є! Невже я так погано виглядаю?

Ляпнула про вулицю Саксаганського, а сама навіть номер будинку не памятаю. Та й толку, як там двері на замку?

А потім щось змінилось в ньому…

Та іномарка, що за нами їхала, я її впізнала. То дружок Дена, Дмитро. Незрозуміло як вони мене знайшли, та після погроз Дена мені раптом захотілось і далі лишатись “блохастим кошеням”, ніж з цієї машини вийти. 

А коли вони нас підрізали, почалось найцікавіше. Від страху я тільки змогла прошепотіти “Не треба” і за рукав свого рятівника схопити. Але він обережно вивільнив руку і вийшов… 

Розмова в них недовго тривала, а тільки побачила, як мій колишній Ден полетів у сніг. Дмитро йому допомагати навіть з машини не вийшов!

А мій водій сів в авто, обтрусився і вперше посміхнувся. 

“Сто років руки не розминав! Останній раз – ще мабуть, коли студентом був. Таке приємне відчуття!” – ну дійсно дивний! Знайшов чому радіти, бійці? 

Але посмішка, навіть така, хижа, дуже йому личила. Його гарне обличчя з нею стало ще й живим, а не як зі сторінки журналу, чи у манекена якогось! 

“Так зрозумів, тобі немає куди їхати плюс колишній на “хвості”. А я на зустріч з друзями поспішаю. Можеш взяти тебе з собою, там тепло і готують смачно. А далі подивимось”. 

Звісно я б відмовилась, ми ж знайомі тридцять хвилин! Точніше, взагалі не знайомі, бо я навіть імені його не знаю! Але… мені немає куди їхати… 

Отак і опинилась на вечірці. А перед тим, як з авто вийти він мене вже геть здивував, запропонувавши його дівчиною назватись. Певно, геть на особистому фронті в чоловіка біда. Тільки ж як так? Забезпечений, вродливий, мов кіноактор. І сам?

Але і це ще не все. 

– Завтра приїжджає мама і тітка. Будеш моєю нареченою! – остаточно вразив мене “пропозицією”.

– Що?? – перепитала, бо подумала, може перемерзла, і в мене лихоманка так проявляється.  

– Ну ти ж у нас аніматорка? Чи як їх називають. Значить, грати вмієш. От і зіграєш наречену перед моїми рідними. Зрозуміла? – це як в морському бою. “Ранив?” “Ні, вбив!”.
Далі пояснює мені, що то йому треба, щоб мама не діставала. Наче нічого зайвого, все пропонує по-діловому, по поличках розклавши. Виглядає просто як пропозиція роботи. Пристойно і водночас дуже вже  спокусливо.

 А чому ні? Мені немає куди діватись, поки своє життя зі шматочків до купи зберу, хоча б з дахом над головою буду! 

І тому я погодилась, і бачу, як він вдруге за вечір посміхнувся. Цього разу задоволено, наче гарну угоду щойно уклав. Що ж, може й так. Побачимо.