1. Влад

Якби мені хтось ще хоч день назад сказав, що я буду умовляти практично незнайоме дівчисько стати моєю нареченою, я б послав того нещасного якомога далі. 

Але… божевільна ідея Дем'яна, що завжди вирізнявся своїм унікальним мисленням, прийшла до смаку, як фірмовий салат цього закладу в голодні студентські роки. 

“Снігуронька” – невеличке кафе в тихому районі. А ще в ньому майже неможливо було зустріти когось з викладачів, тому ми відривались, як могли. А потім щороку п’ятнадцятого грудня зустрічатись в ньому стало нашою традицією. І завжди після цієї зустрічі я отримував заряд енергії на тижні вперед. 

Але цього разу щось пішло не так. Спочатку купа траблів на фірмі, потім авто, яке я доглядаю і в яке вкладаю більше, ніж в самого себе, вирішило трохи “почудити”. 

Вишенькою на торті стала сама поїздка. 

Я ніколи не підбираю попутників. 

Ні, не так, я НІКОЛИ не підбираю попутників. Принципово, цинічно, холоднокровно не зупиняюсь. 

І чхати, що мене вважають бездушним монстром. На це в мене є свої причини. Але про них потім. 

А кілька годин тому я просто їхав на зустріч одногрупників. І пролетів мимо зупинки, на якій стояла дівчина в червоному. Завжди актуальний колір, що тут такого? Та чомусь її постать мене зачепила. Навіть озирнувся, і не повірив своїм очам. Дівча було одягнене в костюм снігурки! Ну новий рік за тиждень-два, що тут дивного? – подумав, та й поїхав далі. Бо, як я вже казав, попутників я не підбираю. На попутниць це теж поширюється. 

І от, мчу я на зустріч, і бортовий комп'ютер моєї красуні починає противним голоском пищати про якусь помилку номер NNN. 

Голосом вбиваю в пошук цю помилку. Виявляється, немає рідини в радіаторі. Капец, на СТО хтось виявився “попоруким” чи свідомо вирішив мені підгадити за скандал? Не те, що я скандаліст, але коли мене відверто намагаються намахати на рівному місці, терпіти не буду. Але то вже “проїхали-забули”. Зараз же доїхати якось треба. 

Неначе почувши мої молитви, вищі сили дарують мені чудо. Заправка! Нова, з гірляндою. Ще в минулому році її тут не було. Але в цьому є і я зупиняюсь на каву та купити-залити рідину. 

Далі їду вже значно швидше, бо кілька одногрупників вже почали скидати фото з тусовки. Там тепло, весело, невимушено. Хочу до них! Тільки там раз у рік я можу розслабитись і побути трішки не босом рекламної компанії, а знову тим життєрадісним дурником-студентом в рожевих окулярах.  

Заміське засніжене шосе. Сніг – не надто частий гість в моїх широтах. На Київщині він, мабуть випадає частіше. 

Пригальмовую, бо знак каже, що попереду крутий поворот. 

Любуюсь краєвидами. Все біле-біле. 

І тому на білому не можна не помітити яскраво-червону сукню снігурки. На дівчині, яка посинівши від холоду, навіть руку вже не підіймає. І стоїть без жодного верхнього одягу, тобто ні куртки, ні шубки, ні пуховика модного. Нічого, тільки червона коротенька сукенка з білою опушкою та рукавами “три четверті”. 

Я вже майже проїжджаю мимо неї, але нога тисне на гальма, і авто розвертає на слизькій дорозі. Передній привід допомагає вирівнятись. Зупиняюсь і широко розкритими очима дивлюсь, як дівчисько намагається бігти до авто. Назад не здаю, бо хочу трохи оговтатись. Чогось впевнений, що це – те саме дівчисько, яке я бачив на зупинці в невеличкому містечку по дорозі до Києва. Як воно опинилось тут, та ще й без куртки чи пальто, навіть думати не хочу. І чого я зупинився теж. Хоча тут все просто. Одне діло проїхати мимо тих, хто просто кудись не встигне, чи приїде пізніше, друге – мимо того, хто замерзне к бісу на смерть!

Дівча вносить в авто свіжий подих зими, купу снігу на килимки та цитрусовий аромат парфуму. Як раз на цитрус в мене алергія, але ж хто робить парфум зі справжніх фруктів? 

– Ддддякую! – з зусиллям вимовляє тремтячими губами відтінку її аметистового кулону та сережок. Я зітхаю, знімаю зі спинки сидіння свою куртку і даю їй. Вмикаю обігрів салону на максимум. 

– Тобі в лікарню може? Нічого не відморозила? 

– Ннні! – намагається посміхатись, та обличчя застигло від холоду, мов маска. 

Геть юна. Років двадцять, не більше. Трішки повненька, але це її зовсім не псує, скоріше додає якоїсь, як сказав би мій десятирічний племінник “мімішності”. Розкішне каштанове волосся м'яко падає на плечі. Здається, навіть не фарбоване, що не часто побачиш. На одному з пасм трохи льоду, чи снігу. Симпатична, але абсолютно не в моєму стилі. Я люблю струнких худорлявих блондинок. Одна з таких і показала мені якось, де раки зимують, та ледь не залишила на вулиці. 

– Куди тобі їхати? І чому ти без куртки? – роздивився і досить, тепер нехай хай розповість, що до чого. 

– М-мені? В К-ккиїв! – тремтить, бліді і водночас посиніли руки зминають ремінець невеликої сумочки на колінах. 

– Добре, нам по дорозі. Ну, так а з курткою що?

– В-в-крали! – вже менше тремтить, але голосом до кінця не володіє. 

– Нічого собі! Де ж це ти, Снігуронько, зависала, що навіть без курточки лишилась? 

– В-ввибачте, але якщо х-хочете мені мораль ч-читати, то зупиніть, я краще вийду! – ображено задирає свого маленького носика.