Розділ 7

Я не знала, що робити. Вмовивши Руарі почекати з ритуальним проханням, після сніданку, відправила її до однієї з вільних кімнат, щоб вона змогла відпочити, поки я щось вигадаю. Але що могла зробити дівчина, яка про цей світ дізналась не так давно, не кажучи вже про те, що знання законів і традицій для мене все ще були чимось незвіданим. 

Я сподівалась, що зможу обговорити все з Да’Кортом, що він щось підкаже, але не змогла його знайти в таверні весь день. Вже навіть боятись почала, що з ним щось трапилось. Та гостей не хвилювали ні мої переживання, ні відсутність принца, і мені не залишалось нічого, крім як обслуговувати їх, взявши на себе і частину роботи Да’Корта.

Так і до дверей таємничих справа не дійшла, адже я просто не мала ані хвилинки вільної, а вони наче знущались! Той шепіт “відчини”, не затихав весь час, що я була на кухні. Навіть коли працювала в барі, розливаючи напої, я все одно його чула. Потяг піддатися був неймовірно сильний, в якийсь момент, я ледь не зробила це, коли забігла на кухню за закускою для гостей. 

Стоячи перед дверима, протягуючи до них руку, я знову відчувала знайоме тепло, таке рідне і приємне. Пробігла думка, що, можливо, дарма опираюся, раптом там щось важливе, або навпаки — звичайнісінька комора. 

— Леді Нейрі, — голос Руарі змусив мене підскочити, — можливо вам потрібна допомога?
— Ні, ні, що ви, — торохтіла поспішно я, повертаючись до закусок. — Ви ж гостя!

— І все ж, я бачу, що ви сьогодні все робите самостійно, хоча принц Да’Корт, взагалі-то, повинен опікуватись “Альдером”. Невже він так мене боїться, що не показується нікому на очі?

Зауваження наги було справедливе. Це чоловік мав бігати та догоджати гостям, а натомість він просто зник! Та все ж, навіть попри власну втому і роздратованість, я не могла і не хвилюватись за принца.

 Де він? Чому не сказавши ні слова десь дівся? 

— Я не знаю, леді Руарі, — зітхнувши зізналась, і відчула яке–не–яке, а полегшення. — Можливо так, а можливо він зайнятий чимось важливим. Ми… мало спілкуємось.

Це не було брехнею, але й не було зовсім правдою. Ми не спілкувались на теми власних переживань, не намагались дізнатись щось одне про одного, але все ж розмовляли на тему таверни і гостей. Постійно розмовляли, треба зазначити, тож, якби Да’Корт вирішував якісь справи “Альдеру”, то певно сказав би про це. Або ж… його могли застати зненацька з ритуальним проханням і в нього просто не було часу. Про це я чомусь не подумала.

— Тоді все ж прийміть мою допомогу. Це найменше, що я можу зробити, аби віддячити вам за шлюб, який мене оминув, — Руарі віртуозно, наче все життя тільки цим і займалася, підхопила одразу три таці і понесла в хол. 

Було… дивно. Я не могла зрозуміти, що відчувала в той момент — вдячність чи образу? Чи одночасно і те, і інше? Начебто нага і домогла, але те, що вона вдячна мені, що я вляпалась в шлюб з Да’Кортом… Не було слів, щоб описати, що я відчула. Мабуть тому, що просто сама не розуміла цього.

Кинувши погляд на таємничі двері, знову побачила лише стіну. 

“Може я божеволію?” — подумала, протерши для впевненості очі. Але ні, двері не з’явились знову, та й шепіт зник, мов і не було. Від споглядання стіни мене відволік шум в холі, і я миттю поспішила туди.

— А я кажу, що немає нічого складного в твоїх чарах, — репетував чолов’яга, схожий на суміш рептилії та птаха, п’яно хитаючись біля столу однієї старої відьми. — Я й сам можу начаклувати щось!

— Що ти сказав, півень щипаний? Ти? — реготала не тверезіша за нього жінка. — Ну то продемонструй, давай! Хай всі побачать!

Я кинулась, щоб їх заспокоїти, але мене притримала Руарі, що стояла неподалік від входу на кухню.

— Ні, почекайте, хай спробує, — вишкірилась вона, — якщо щось зруйнує, то заплатить чимало золотих. Та й хіба не цікаво, як впорається гротек з чарами, коли сам ніколи ними не володів?

Гротек — раса, я пам’ятала з уроків Зердена. Їхні тіла були вкриті лускою, на руках замість звичних для людей п’яти пальців було лише три, ще й між ними мались перепонки. Замість носа у гротеків були клюви, а волосся заміняло яскравого забарвлення пір’я. І так, жоден представник цієї раси не вмів чаклувати. Точніше, не вмів правильно чаклувати, і саме цього я побоювалась більш за все.

З жахом уявляючи найстрашніші наслідки для таверни та інших гостей, я все ж не послугалась Руарі і якомога швидше підійшла до столику. Пам’ятаючи, що говорити з народами Калдарії треба впевнено, спробувала заспокоїти свої хвилювання та твердо промовила:

— Я не рекомендую вам затівати подібне в стінах “Альдеру”. Якщо так кортить щось комусь довести — будь ласка, робіть це в інших місцях.

Зал вибухнув незадоволеними стогонами і вигуками. Вочевидь, крім Руарі, багацько було тих, хто бажав поспотерігати за невдачею гротека, посміятись вволю, а може й ставки зробити. Та я боялась. Я не володіла магією, не мала змоги в момент привести все до ладу, якщо щось піде не так. А судячи з усього, саме “не так” воно й пішло б! 

— Чому це ми маємо слухати якесь людисько?! — вигукнула пані в оксамитовій червоній масці, що закривала нижню частину її обличчя.

— Так! З покон віків в “Альдері” нам ніхто нічого не забороняв, аж поки ця не прийшла!

— Ця жінка — дружина принца Райвена, — раптом влізла в сварку Руарі, сердито викіривши гострі зуби.

— І що?! 

Ситуація ставала дедалі напруженою, навіть розпаленою, мов той казан в печі. Хтось обурювався, хтось підтримував бік Руарі і намагався захищати мене, а хтось мовчки або тікав з таверни, або відходив подалі, прагнучи злитись зі стінами аби не потрапити під гарячу руку. Бідолашний гротек, через кого все й почалось, зблід і спробував заспокоїти натовп, оголосивши, що готовий заплатити за напої кожного в цьому залі. Та це вже було марно, його ніхто не чув, або ж банально ігнорували.

Я ж спершу й сама хотіла втекти, адже як розбороняти гостей, як заспокоювати їх не знала. Та й не послухали б вони мене. Якщо навіть той факт, що я заміжня за Да’Кортом не мав впливу, то чому мої слова б переконали всіх припинити сварку. Ще й чоловік десь вештався, а саме він і міг би змусити гостей заспокоїтись. Прокляття!