Розділ 6

Три дні промайнули швидко. Ми з принцом майже не сварились, бо не мали часу. Потрібно було повністю вивчити, як керувати таверною, навчитись готувати потрібні страви, змішувати напої і взагалі, розібратись хто з гостей що любить. 

В зал я майже не виходила, залишивши всю взаємодію з невідомими мені расами Да’Кортові. В порівнянні з деякими з них, та закуска з хробаків виявилась меншим злом, тож я з радістю взялась за роботу на кухні. 

Не знаю, кому з нас було важче, та підозрюю, все ж чоловікові. Принаймні, я не жила все життя на всьому готовому і за мною не бігали служниці, тож навички які–не–які, а малися. Натомість, Да’Корт падав з ніг щовечора, і це враховуючи, що Зерден все ще допомагав нам. Та принаймні, мене радувало те, що принц не мав сил розпускати руки, тож спала я більш–менш спокійно.

Та на ранок четвертого дня, я прокинулась від голосного дзвону. Це означало одне: хтось з гостей вимагав негайної присутності в холі. Спробувала розбудити Да’Корта, щоб цим зайнявся він, але той навіть не відреагував, продовживши сопіти. 

Робити було нічого, дзвін все повторювався і повторювався. Я побоювалась, що ще трохи почекаю і гість припхається в нашу з Да’Кортом кімнату. Тож швидко вмилась, переодягнула нічну сорочку на робочу сукню і побігла донизу, молячи Всевишніх, щоб там на мене чекав хтось не надто страшний.

Коли дійшла до холу, то зупинилась, не вірячи своїм очам. Переді мною стояв старий чоловічок, низький, він ледь до грудей мені діставав, а я сама невисокого зросту. На його обличчі читалася роздратованість, а в маленьких сіреньких очках блищали іскри невдоволення. Гном — згадала я навчання у Зердена. Раса, що славилась своїм гоноровим характером, запальністю і бурчанням. 

— Нарешті! — він вигукнув, побачивши мене. — Чому я повинен так довго чекати?!

Гном гепнув кулаком по дзвонику ще раз, і я подумала, що можливо Да’Кортові зараз аж по вухах різануло. 

— Прошу вибачення, — поспішно відповіла, намагаючись не втратити обличчя. — Чим можу допомогти?

Погляд впав на вікно. Ще навіть сонце тільки–тільки почало підійматися, що ж цьому панові не спиться в такий час?

— Мені потрібен мій еліксир для ніг! — пробурчав він. — Кожного ранку я мию ноги лише з ним. Те що в “Альдері” змінився Сторожник, не повинно впливати на якість обслуговування. Негайно принесіть мені мій еліксир!

А я не знала взагалі про цей чудо–засіб, Зерден нічого про нього не розповідав! Вичавивши з себе найввічливішу посмішку, яку тільки могла, попросила пана гнома почекати, а сама побігла на кухню, сподіваючись, що знайду там старого. Але натомість, знайшла на столі лише лист: “Райвену та Нейрі від Зердена”. 

Він пішов, цt я зрозуміла одразу ж, варто було тільки поглянути на написане. Серце стислося від болю і розчарування, адже я думала, що ми принаймні попрощаємося. За ці дні Зерден встиг стати для мене хай не другом, але приємним товаришем, а він взяв і мовчки пішов. 

З холу почувся незадоволений крик гнома, і я, відклавши листа, почала шукати на кухні хоча б якийсь натяк на потрібну річ. ТІльки от як шукати те, про що ти уявлення не маєш? 

Думка спитати в Да’Корта з’явилась після того, як я перерила всі шафки і шухлядки. Ну має ж він знати про той еліксир? Врешті решт, жив чоловік на два світи. Швидко вибігла назад, вже збиралась попросити гнома зачекати ще трішки, але так і застигла, мов вкопана. Да’Корт, з перекошеним від гніву заспаним обличчям, стояв навпроти пана гнома і рипів зубами, що аж мені чутно було.

— Я твій принц! — гаркнув він і схверстив руки на грудях.

— Та ні, — реготнув гном, почухав свою довгу сиву бороду і ніби знущаючись, додав, — його величність, ваш батько, довів до відома всіх в Калдарії, що ви тепер Сторожник. А всі знають, що Сторожник не має привілеїв.

Всі, крім мене, схоже. Бо я щиро вірила, що авторитет принца буде грати велику роль. А кусень черствий тобі, Нейрі, на сніданок! 

— Це не означає, що я не викину тебе геть, якщо не будеш проявляти повагу, — продовжував злитися ще більше Да’Корт. Його обличчя почервоніло, ще трохи і чоловік просто вибухнув би!

— Пане гноме, — влізла я, перш ніж сварка продовжилася, — а як саме виглядає потрібний вам еліксир?

— Ніяк! — гаркнув Да’Корт, та так, що і я, і гість підскочили. — Дехто вирішив скористатись тим, що Зердена більше немає і не заплатити за номер. В “Альдері” ніколи не тримали лікувальні чи косметичні зілля. Чи не так, пане Грокур? 

Гном забулькотів, невиразно щось намагаючись чи то сказати, чи то обуритись. Але він не протестував. Тільки зиркнув на мене незадоволено, наче я йому свиню підсунула і пішов геть, перевалюючись з ноги на ногу. 

Зітхнула. От дурепа! Так мене обдурити взагалі кожен може! Якби не Да’Корт, я б справді погодилась на умови несплати за номер, аби тільки гном не здіймав галасу. Відчуття ганебного сорому гризло зсередини, і я намагалась навіть не дивитись на принца. Схоже, це його треба було залишати за головного, а не мене.

— Що, люба дружино, тебе ледь цей пройдисвіт не ошукав, — Да’Корт зверхньо усміхався, відчуваючи власну перевагу. В мене щоки запалали, так було соромно! — Може все ж поцілуєш, покажеш власну вдячність?

— Можеш хіба що мою туфельку поцілувати, — огризнулась, — ти просто виконав свою роботу.

— Ти така колюча. Мене це тільки розбурхує, — він підійшов ближче.

 Ще крок — і між нами не залишилося б ні щілини відстані. Серце забухало в грудях, варто було тільки уявити, що збирався зробити чоловік, згадати його губи і той п’янкий поцілунок.

— Всевишні нехай стануть свідками мого прохання, — пролунав дзвінко голос гнома, — звертаюсь до Сторожника за допомогою! Мені потрібен мій еліксир для ніг протягом трьох годин, інакше кара хай впаде на його голову!

Ритуальне прохання щойно було сказане.

Ми застигли, обоє шоковані неочікуваним поворотом подій. Це що, пан гном зараз ритуальною фразою собі еліксир попросив? Він що, геть божевільний?!