Розділ 4

В кімнаті, куди мене привів Зерден було душно і спекотно. Пригублюючи час від час келих з водою, я все ніяк не могла оговтатись від побаченого. Внизу, у залі за столами сиділи дуже дивні істоти. В когось мались роги на голові, в когось пазурі і лапи з лускою замість рук, а в декого навіть зелені морди. Як я не помітила цього вчора? Невже була настільки занурена у власне горе з приводу одруження Конрада? 

Ледь не розміялась. Пройшов лише день, а весілля цього козла стало останнім, що мене могло взагалі хвилювати. 

— Розумію ваш стан, Нейрі, — прохрипів Зерден, сідаючи навпроти на старий стілець. — Того, хто виріс серед людей побачене, певно, має дуже лякати.

— Ще б пак! До сьогоднішнього дня, я вважала їх всіх персонажами казок! А тепер мені доведеться з ними спілкуватись.

Ще й Да’Корт, мерзотник такий, всівся за барною стійкою та не збирався, схоже, звідти найближчим часом вставати. А я не знала, що повинна робити далі. Король сказав лише, що зароблені гроші будуть в мене, але ж не сказав чи повинна і я працювати також. 

— Але ж ви і сама не зовсім людина, — раптом тихо засміявся старий, чий сміх був схожий на каркання ворона.

— Що за дурниці? — скептично вигнула брови. — Звісно, що я людина. 

— Тоді як ви змогли зайти в цю таверну, Нейрі, якщо вона зачарована? Ніхто, крім представників магічної крові, не може її побачити. Навіть якщо за руку людину спробувати провести, вона не зможе сюди потрапити. Ні, ви точно не зовсім людина.

Розгублено кліпаючи очима, вирячилась на Зердена. Я хотіла побачити хоч натяк на жарт, на знущання чи глузування, та на що завгодно, щоб лише мати змогу розсміятися йому в лице. Та що за нісенітницю він бовкнув? Мої батьки звичайнісінькі люди, мої бабусі та дідусі ніколи не мати ні рогів, ні навіть натяків на них чи на щось схоже. Єдине, що в мені було магічного, я чудово розбиралась в зіллях та травах. Але ж це не робило мене кимось іншим, якимось казковим створінням!

Та, на жаль, обличчя старого ні на краплину не змінилось. Все той же вираз спокою та впевненості в своїх словах, той же погляд, яким він вітав Да’Корта при зустрічі. Нічого, що б вказувало на жарт.

— Та не може цього бути, — шепотіла я, відчуваючи, як весь мій світ руйнується в один момент.

Стільки інформації, стільки раптових відкриттів вже було забагато для одного дня. Якщо виявиться, що я не людина, не уявляю, як таке пережити. 

— Але це і є особливість цього місця. В таверну можуть увійти лише жителі Калдарії, або ж той, хто має їхню кров в собі. І ніхто більше.

Я відмовлялась в це вірити. Потираючи обличчя долонями, все сподівалась прокинутись. Але звісно ж, не вдавалось, адже це був не сон, а страшна реальність.

— Що таке Калдарія? — краще було змінити тему, поки я остаточно не втратила глузд. 

Зерден почухав підборіддя і замислився на хвилину. 

— Калдарія… Власне, це всі наші землі, від Червоних гір до Смарагдових лісів. Ти вважаєш, що Лотірґен — це все королівство, та насправді це невеличка місцевість, де проживають звичайні люди. Іноді, звісно, калдарійці навідуються до людей, прийнявши їхню подобу, дуже рідко навіть залишаються жити серед них. Можливо, ти і є нащадок такого калдарійця.

— Будь ласка, не треба, — підняла руку, — я поки не готова прийняти ще й цю правду. 

Голова страшенно гуділа від спроб осмислити почуте. Калдарія, таверна для магічних рас, цей шлюб, що підлаштував Да’Корт… Забагато всього на мої тендітні плечі. 

Погляд упав на шикарну королівську сукню. Ось ще одна халепа, з якої потрібно якось вибиратись. Не могла ж я в такому вбранні працювати завтра? І взагалі, мені потрібен був ще одяг: білизна, панчохи, зручні туфлі і робочі штани та сорочка. Можливо, я б могла забрати їх зі своєї орендованої кімнатки? Тільки знову ж таки, якщо я вийду на вулиці Морніра (людської столиці, як я тепер назвала власне містечко), то був надто великий шанс потрапити в лапи розбійників. Ну надто дорога сукня для звичайної дівчини, ще й увагу привертає мало не за милю! 

— У вас буде в що переодягнутись? Хоча б на вечір, — з благанням дивилася на Зердена. — Я швидко збігаю забрати власні речі. 

— Вже пізно, — старий стурбовано кинув погляд на вікно, — сонце скоро сідатиме. Не варто молодій дівчині в таку пору бігати вулицями.

— Я швидко, ще до темряви встигну. Та й жила ж якось до всього цього, — розвела руками, наче намагаючись охопити все, що зі мною сталося.

Старий зітхнув важко, покачав головою, але таки видав мені власні старі штани та сорочку. Потім витягнув зі скрині мотузку, відрізав шмат і простягнув теж, щоб підперезатись могла, а сам пошкутильгав геть з кімнати.

Швидко переодягнувшись, заплела тугу звичну косу, і, намагаючись не дивитись на гостей таверни, вибігла на знайому вулицю. Та не встигла відійти і на сотню кроків, як мене за талію обхопили сильні чоловічі руки, а в носа вдарив запах хмелю.

Мене охопила паніка, щойно я побачила маслянистий погляд якогось п’янички. Він міцно тримав мою талію, притискав до себе, на даючи навіть шансу вирватись.

— А ну пусти! — гаркнула я.

— Ну–ну, красуне, навіщо ж так грубо? Я лише хочу скласти компанію такій чарівній дамі.

Його смердючий подих обпалив мою шкіру. І якщо з Да’Кортом, яким би мерзотником я його не вважала, подібне викликало якусь приємну дрож, то після цього виродка хотілось миттєво вимитись з милом. 

— Я сказала, пусти! 

Відчула його огидний погляд на собі, побачила, як він оглядає мене згори донизу, і це викликало приплив нудоти. Всевишні, допоможіть! Мені навіть страшно було уявити, що хотів зробити цей п’яний виродок.

Я вдарила його ліктем, забивши подих і спробувала втекти. Та, на жаль, удар був недостатньо сильний, покидьок швидко оговтався і розлючено схопив мене за руку.

— Ах ти ж стерво, — гаркнув він, тягнучи кудись в бік лісу.

Я закричала щосили, намагаючись привернути хоч чиюсь увагу. Та схоже, поряд взагалі нікого не було. А якщо хтось і почув мої відчайдушні волання, то вирішив не втручатись.