Розділ 3

Нарешті я змогла привести себе до ладу. Гаряча ванна з ароматичними маслами та заспокійливими травами допомогла зняти напругу в тілі. Щоправда, лише в тілі, адже на душі й досі було паскудно. 

Що мав на увазі принц, коли говорив, що я принаймні людина? Він не захотів відповідати, відрізав, що зараз не має часу і доволі швидко втік, інакше й не скажеш. Але прислав служниць, які чемно мені усміхались, кланялись і впевнено робили свою роботу. 

Я ніяковіла і соромилась під їхніми поглядами роздягатись. Та й взагалі, не звично було, що мною опікуються наче малою дитиною. У батьків були слуги, звісно, та вони здебільшого займались прибиранням, готуванням їжі чи ще якимись схожими побутовими справами. Ванну ніхто не допомагав приймати. А тут навколо мене, наче метелики, пурхали дівчата–служниці. 

— Леді, ваше волосся дуже гарне, — сказала Телія, одна з них, — бажаєте я зроблю вам зачіску чи краще залишити розпущене?

— Дякую, — почервонівши від невимушеного комплімента, я опустила очі, щоб приховати власну збентеженість, — залиште, будь ласка, розпущеним. 

Розслабитись не вдавалось. Не звикла до подібного життя, я відчувала себе шахрайкою та обманщицею, яку прийняли за величну особу. Постійно хотілось сказати служницям, щоб залишили мене саму. Та навряд це було б доречно, дружини принців так себе не поводять. Той факт, що дружинами у них зазвичай ставали жінки, які з дитинства звикали до подібної розкіші та уваги брати до уваги не хотілось.

Руки Телії були ніжні і теплі. Вона обережно, аби не завдавати зайвого болю, розплутувала мої пасма, поки інші дівчинка, Берта, займалась підготовкою одягу. Я ж постійно поверталась думками до слів Да’Корта, які так міцно засіли в душі.

“Принаймні, людина” — так він сказав. Можна було б подумати, що ці слова лише спроба поглузувати, демонстрація його вищого та мого низького статусу, але ні. В очах Да’Корта горів якийсь задоволений вогник, коли він це казав, та й тон… Загалом, здавалося, ніби він має на увазі те, що має. Але тоді з’являломь ще питання — а леді Руарі не людина? Тоді хто вона? І хто, власне, сам принц? Адже крила теж вже доволі сильно відрізняли його від інших людей.

— Леді, — Телія закінчила і підвела мене до дзеркала, — вам подобається? 

Волосся мало розкішний вигляд: ідеально вичесане, блискуче після олій, якими мастила його служниця, воно спадало хвилями на плечі. Я рідко залишала його не заплетеним, особливо після того, як почала жити самостійно і влаштувалась на роботу. Увесь час мені доводилось збирати волосся у косу, аби воно не заважало, та й звикла вже до цього. А тут — така краса. 

Я усміхнулася тепло Телії:

— Дякую, мені дуже подобається.

Вона кивнула, присіла і вийшла, залишивши мене наодинці з Бертою. 

— Леді, яку сукню бажаєте вдягнути?

На ліжку, акуратно розкладені, лежали два чарівних, не побоюсь цього слова, навіть, казкових вбрання. 

Одна сукня, темно–синього кольору з безліччю дрібних сріблястих блискіток, нагадувала нічне небо, на якому мерехтіли тисячі зірок. Вона не мала ні пишної спідниці, ні тугого корсету, який так полюбляли модниці серед знаті. Ліф за задумом мав огорнути жіноче тіло, повністю підкресливши всі вигини і красу. 

Інша ж — зелена, такого свіжого і приємного кольору, ніби її з самої травички створили. По всій сукні тягнулися темно–зелені візерунки, які чомусь нагадали мені лози плюща. І лише по подолу та по верху ліфа розташувалися пишні жовті квіти, пелюстки яких виблискували розшитим дрібним дорогоцінним камінням. 

І в обох сукнях, на мій превеликий жаль, були повністю відсутні рукави, тож тату побачить кожен бажаючий. Мабуть, в цьому і був таємний задум служниці, яка підбирала вбрання. Їй же невідомо, що мені навпаки хотілося б приховати ті візерунки на руці, що свідчили про наш з Да’Кортом зв’язок.

— Синю, — нарешті обрала я, — хоча і зелена дуже гарна.

— Чудовий вибір. Зараз я допоможу вам її одягнути і потім відведу вас до кабінету господаря. Він, напевно, вже зачекався.

А як я зачекалася! Хотілося негайно отримати відповіді на питання, що ятрили душу. А ще залишалась крихта надії, що Жрець, якого мав привести Сав все ж розірве наш шлюб і все повернеться на свої місця. Втім, зізнатися, чим більше часу проходило, чим більше я про все це розмірковувала, тим сильніше впевнювалась — не розірве. В історії існував лише один випадок, коли Жерці змогли підтвердити недійсність зв’язку. В усіх інших випадках, шлюб залишався на все життя. Єдине, не завжди те життя у жінки чи чоловіка було довгим, і саме це лякало мене найбільше. 

— Ось, все готово, — поставивши переді мною гарненькі туфлі, Берта випрямилась і уважним чіпким поглядом обдивилась мене. — Вам дуже личить, леді. 

— Дякую тобі, — посміхнулася, взуваючись. — То ми йдемо?

— Звісно, — кивнула дівчина, — я проведу вас.

— Скажи, Берто, — тихо, щоб ніхто раптом не почув, запитала я, поки ми йшли коридорами, — а ти знаєш хто така леді Руарі?

Служниця кинула на мене здивований погляд, від якого мені тільки соромно стало. 

— Хто ж її не знає? 

Я не знала, але зізнаватись в цьому не квапилась. 

— І що ти можеш про неї сказати? 

Берта зупинилась. Невпевнено озирнулась і схилилась до мене, прошепотівши на вухо:

— Будьте обережні з нею, леді. Руарі славиться своєю жорстокою та мстивою натурою, хоча вдає завжди з себе ніжну і тендітну скромність. Звісно, господар захистить вас, але все одно, краще пильнуйте і намагайтесь триматися від тієї наги подалі.

— Наги? — вирвалось в мене, перш ніж я встигла себе зупинити. — Тобто, жінка–змія, як з тих дитячих казочок?

— Ви не знали? — служниця виглядала напрочуд збентежено і схвильовано, як людина, яка бовкнула зайвого. Вона відвернулась і пішла вперед, надалі не сказавши жодного слова.

Огидні холодні щупальці страху оповили моє серце. Невже казки про древні народи виявились зовсім не казками? І чи інші істоти з дитячих оповідок могли бути реальними? На ці питання я збиралася отримати відповіді від Да’Корта, і цього разу він так легко не втече.