Розділ 2

Коли я знову розплющила очі, то Да’Корт вже стояв впевнено на землі, а за його спиною розлогі чорні крила зникли, мов і не було їх. 

— Домовимось відразу, — сказав він, перш ніж поставити на ноги, — ти не тікатимеш. Краєвиди тут гарні, але це не означає, що безпечні. До того ж, дороги все одно не знаєш, і якщо заблукаєш, мені доведеться шукати тебе. А я не дуже люблю витрачати на подібне свій час.

— О, прекрасно! Ти ще й викрав мене! 

Чоловік стиснув своїми широкими плечими, ніби кажучи, що не бачить в цьому чогось страшного. Його губ торкнулась легка напівпосмішка, коли лівий кутик піднявся вгору, а правий залишився на місці. 

— Хіба? Мені здається, я забрав свою дружину додому.

— Не називай мене так! Я тобі не дружина, — сердито сопіла, схрестивши руки на грудях.

Ох, як же мене дратував його спокій стосовно нашого зв’язку! В якийсь момент, навіть думка закралась, що Да’Корт цілком задоволений ситуацією і його не хвилює, що ми навіть не знайомі. В той час, як я, не знала що і робити, що думати, куди бігти. Щоправда, з його маєтку навряд мені б вдалося далеко втекти. Та й він сам сказав, що не такі вже й безпечні ці місця.

— Раджу змиритись з нашим шлюбом якомога скоріше, — Да’Корт ступив ближче, навис наді мною наче кремезна статуя і схопив за руку, — бо оце нікуди не дінеться, дружино моя.

Чоловік одним рухом закотив рукав моєї сукні оголивши тату. Чорні химерні візерунки ніби набули ще більшого кольору, коли принц їх торкнувся. А моє серце затріпотіло, мов пташка у клітці — надто близько чоловік стояв. 

Мить — і він підніс мою руку до своїх губ, залишивши поцілунок трохи нижче згину ліктя. 

— Не торкайся мене, — я відсахнулась, поправила рукав і люто виблискуючи очима, дивилась на цього мерзотника. 

О, Всевишні, що це було? Да’Корт погратися вирішив? Він же ж ще вчора розповідав мені про своє неземне кохання, яке кинуло його і стрибнуло в ліжко до когось іншого. А зараз вдавав ніби тільки й чекав все життя, щоб взяти мене за дружину!

— А вчора в ліжку ти казала інше, — він примружив очі, хитро позирнув на мене, облизав губи, наче той хижак і знову зробив кров в мій бік. — Мені нагадати тобі?

— Не варто. Те, що сталося було помилкою і випадковістю. І нам варто звернутись до Жерців, щоб вони допомогли розірвати цей неправильний зв’язок.

Відчуваючи себе мишеням перед голодним, грайливим котом, я все задкувала, аби тільки не потрапити в його лапи. Не зжере — так задушить! І хотілося б хоч краплину розуміння, чому чоловік себе так поводив.

Ну не вірилось мені у велике, щире кохання з першого погляду! Це Софі радше на такі казочки купилася, а я — ні. Щось тут було не те, і довіритись Да’Корту було б моєю найбільшою помилкою. Після ночі в тій проклятущій таверні, звісно. 

— Розірвати магічний шлюб? Підтверджений пару разів? — глузував він і продовжував наступати. 

— Я нічого не підтверджувала!

— Хіба? 

Його погляд впився кудись нижче моїх очей. Чоловік дивився на моє тіло дсь в районі шиї чи плеч, а може, паскудник, навіть нижче. Це він так натякав на ніч у таверні? На спільне ліжко?

Мене в цей момент ніби блискавка вдарила. О, Всевишні, невже тату з’явилося до того, як ми з ним…?! Тоді слова Да’Корта мали сенс: такий шлюб вже ніхто ніколи не розірвав би. І якби ж то згадати, чи говорили ми слова клятви.

— Хіба! Це помилка! — продовжувала я опиратись та задкувати. 

— А раптом це доля? 

Я вперлась спиною в стінку, а чоловік знову навис наді мною, спершись руками по обидва боки від моєї голови. 

Він не серйозно ж, правда? Доля? Принц вірить у таку нісенітницю?!

А усмішка на його обличчі стала ще ширшою, ще хитрішою і мабуть, трохи хтивою. Чомусь мені не вірилось, що він говорив щиро. А от в те, що Да’Корт буде продовжувати гратися зі мною — цілком. Аж не по собі стало. Хоча, варто зізнатися, його дихання на моїх губах хвилювало і змушувало кров шуміти у вухах.

— Чому ти так опираєшся? — шепотів він, майже торкаючись своїми вустами моїх. — Вчора ти казала, що хочеш поряд чоловіка, який буде ставитись до тебе, як до принцеси. Тепер ти такого маєш, бо ставши моєю дружиною…

— Я не твоя дружина.

Вперлася руками йому в груди, намагаючись відштовнути Да’Корта подалі, аби тільки не відчувати такого шаленого збентеження. Та легше,мабуть, було б скелю зрушити з місця, ніж його.

Його тихий сміх пестив вуха, пронизував до глибини душі, відгукнувшись аж в ногах, які миттю стали слабкі. 

— Ти моя…

— Райвене! Драздові кігті тобі під ребра, ти де був?! В тебе заручини ввечері! 

Голос незнайомого чоловіка увірвався надто раптово. І тільки через кілька секунд до мене дійшов сенс сказаного.

Да’Корт ввечері має заручитися?! Але ж… Ох, Всевишні, що ж тепер буде?

Я стояла нерухомо, намагаючись усвідомити всю цю ситуацію. Принц Райвен Да’Корт сьогодні повинен був заручитися. Але вчора ввечері, він нарізався разом зі мною в таверні, і ми, якимось невідомим дивом тепер пов’язані магічним шлюбом. А ще, що мене все ще шалено дивувало, чоловік ніби радів нашому зв’язку, хоча певна, жодних почуттів до мене в нього не було. Та і не могло бути, бо Да’Корт навіть імені мого не знав!

— Леді Руарі доведеться змиритись, що заручатись я з нею не буду, — відповів радісно, піднесено і трохи торжественно він, не відриваючи від мене погляду. 

— Ти що, десь головою вдарився, поки літав?! — голос незнайомця лунав все ближче і лютіше. — Райвене?!

— Та досить вже кричати, Саве, — скривився Да’Корт роздратовано, — я почув тебе з першого разу. І моя відповідь від твоїх вересків не зміниться.

Принц нарешті відійшов від мене на крок, і я вдихнула полегшено повними грудьми. 

В полі зору з’явився незнайомець — високий молодий чоловік, швидше за все ровесник самого Да’Корта. Він був одягнений в чорні шкіряні штани і темну туніку воїна, яка контрастувала з довгим світлим волоссям. Сав, як його назвав принц, мав світлу шкіру і незвично розкосі для наших країв очі, кольору грозового неба.