Розділ 1

— Ви, жінки, всі такі! Хитрі, жорстокі, — п’яно бурмотів мій компаньйон за столом, вижираючи вже п’ятий кухоль пійла, — готові змінити чоловіка на кращий варіант будь–якої миті!

— А ви, чоловіки, рогаті свині! — так само п’яно сперечалась з ним, розтираючи по обличчю рум’яна і помаду. — Варто тільки перед вами крутнути гарненьким задком і біжете, мов собаки, висолопивши язики! А потім одружуєтесь на них, а на вірних дівчат вам байдуже, щоб не казали!

Я пила з незнайомцем в якійсь таверні, назви якої навіть не бачила. Мене зрадив мій наречений, якого я сильно кохала. І ні не сьогодні, і не вчора — ще пару місяців тому. Я майже змирилась, на серці майже припинили шкребти кішки. Майже…

Сьогодні, купуючи потрібні мені трави для зілля, я почула “чарівну” новину: Конрад, мій колишній, зробив пропозицію тому стервові, з яким мене і зрадив. І якось так боляче стало, так гидко, що не розбираючи дороги я мчала все далі і далі від торгової площі, від людей, аби тільки не чути про це майбутнє пишне весілля. А що воно буде пишне, навіть сумніватися не доводилось – Конрад був нером, блакитної крові, скажімо так. Багатий, при владі, красунчик і козел, як виявилось! 

Так я й потрапила в цю брудну, смердючу старим пивом таверну і зустріла свого п’яного співрозмовника. Хто він, звідки, як його ім’я – мені було байдуже. Чоловік приховував обличчя під каптуром і нажирався до свинячого крику, а вільне місце було лише біля нього. 

Спершу ми обоє мовчали, але після якоїсь кількості випитого почали поволі говорити. Хоча ні, не так — бурмотіти собі під носа. А потім, не знаю хто перший з нас, додав коментар до бурмотіння співрозмовника. Слово за слово і ми вже лаяли всіх і кожного! Він — жінок, бо його кохана стрибнула в ліжко до якогось багатенького проститута, як він його обізвав, а я — чоловіків.

— Вірні, — реготав хрипло він, — та де ж таких зараз знайдеш? Хіба що в романах! Ні, всі жінки — стервозні дурепи!

— Пф-ф, жінки до останнього кохають! Відчайдушно, безмежно! А вам, чоловікам, одне потрібно і байдуже з ким!

— Можна подумати вам жінкам воно не треба, — зареготав п’яно чоловік і я підтримала цей сміх. 

Хто знає, чи то алкоголь спровокував, чи то істерика вже була, але я сміялась, хоча ніколи б не погодилась з цією тезою. 

Націдилися ми по самісінькі вінця, що вже й змоги розмовляти не було. І спати я пішла не додому, а до першої кращої кімнати в тій таверні, що вдалося взяти в оренду. Та й що там кращої — єдиної, що залишилася. Вона була поганенька, але мені було байдуже. Байдуже було навіть те, що мій співрозмовник опинився там разом зі мною, тому що кімнат було мало, а п’яничок — багато.

Важко сказати, що було потім. Здається ми ще намагались розмовляти, навіть трохи протверезіли, а далі — мов туманом все затягнуло. Тільки от вранці, прокинувшись з страшенним головним болем, найогиднішим самопочуттям, я раптом зрозуміла, що лежу в одному ліжку з вчорашнім співрозмовником. Гола! А по всій довжині лівої руки, чорними візерунками, тягнулося воно — шлюбне тату. І у чоловіка, який лежав обличчям в подушку, мався ідентичний малюнок, але вже на правій руці. 

О пресвяті Жерці, як я могла вскочити в таку халепу? Як могла пов’язати свою долю до кінця життя з незнайомцем, якого зустріла в замизганій таверні? Ще й ніч з ним провела, судячи з того, що на нас обох не було ні клаптика одягу.

Я пильно вдивлялась спершу у візерунок, намагаючись знайти хоч найменшу надію, що це не те, про що я думала. А зрозумівши, що спроби марні, поглянула на того, з ким тепер була одружена. 

Чоловік мав шикарне тіло, м’язи мов з каменю майстром виточені, широкі плечі, не надто тонка талія, сильні натруджені руки. На голові чорна, густа шевелюра, а от роздивитись лице змоги не було. Та саме в той момент він повернувся уві сні, і я, вскочила з ліжка, мов вжалена, впізнавши це обличчя. 

Райвен Да’Корт, маг і принц наших земель, якого за чутками чи то відправили у вигнання, чи то він сам втік. Що він взагалі робив в цій брудній таверні? 

Миттю, не розмірковуючи ні хвилини, вдягнула пом’яту сукню, накинула плащ, сховавши власне обличчя, я дременула геть. 

Проігнорувавши співробітника таверни, я вилетіла на вулицю. Бігла і бігла, не розбираючи дороги, не звертаючи уваги на невдоволення людей, яких випадково штовхала. Одна–єдина думка лунала в голові дзвонами: подалі, тікати подалі. 

Серце калатало в грудях наче скажене, легені палали, а ноги все несли мене вперед. Мабуть, добряче я хапнула адреналіну, якщо не впала без сил майже одразу! Ну не мала я гарної фізичної підготовки — аптекарям вона нідочого. Та цього разу все було зовсім інакше.

Сама не розуміла, як опинилась під дверима моєї любої подружки Софі. Мабуть тіло самостійно вирішило, що кращого варіанту, ніж сховатись у неї і заодно поділитись новинами про халепу, просто немає.

Гамселила я в ті двері з такою силою, що боялась зламаю. А ще побоювалась, що Софі, якщо вона взагалі вдома, перелякається і не відчинить. Але в тому стані, в якому я знаходилась, припинити гепати було неможливо.

— Я зараз постукаю комусь! — почувся розлючений голос подружки, а за мить вона войовниче тримаючи в руках пательню, з’явилася в дверях, широко їх відчинивши. — Пресвяті Жерці! Нейрі, що з тобою сталося?!

Губи важко розтулилися, і я вмить спробувала переповісти всю історію. Софі, знаючи мою здатність розказувати все поспішно і неясно, просто кивала головою, і, не втрачаючи хвилини, втягнула мене в будинок, зачинивши за собою двері.

— Нейрі, глибоко вдихни, ти ж синієш, — промовила вона спокійно, протягуючи мені склянку води.

Я затамувала подих на кілька секунд, повільно видихнула і зробила кілька ковтків води. А потім почала знову, вже трохи заспокоївшись, розказувати все з самісінького початку, не пропустивши жодної деталі.

Коли я закінчила, Софі довго сиділа нерухомо, глибоко задумавшись.

— О, пресвяті Жерці, — нарешті промовила вона, — в тебе була цікава нічка і ще більш цікавий ранок!