Глава 29

МАЯ

Допивши каву, почуваюся трішки краще. Та й на душі легше. Добре, що мама не ображається на мене. Поставивши чашку на туалетну тумбу, йду до ліжка. Хмикаю, адже одяг, що лежить на ньому, новий та запакований. З подивом здіймаю брову догори. Одяг сам Стрілецький обирав чи, може, хто допомагав? Хмикаю, обережно розпаковуючи білу сукню, яка справді ляже по фігурі. Вона без сумніву мого розміру. Відкриваю невеличку скриньку поруч. Тут в тон сукні босоніжки, і вони теж мого розміру. Поруч лежить іще один пакунок, і я здогадуюся, що в ньому. Який же Леон завбачливий. Подбав про все.

Видихаю та йду у санвузол одягатися.

Впоралася я швидко. Саме виходжу з санвузла, як дзвонить мій телефон. Подаюся до нього, це мама. Знімаю слухавку і одразу чую.

— Має, я там тобі кур’єром відправила всю твою косметику та все для догляду за волоссям.

Зиркаю на себе в дзеркало. Макіяж потрібен без сумніву. Погляд прикипає до мого довгого та іще напіввологого волосся. Мені це все знадобиться.

— Дякую, мам! Ти мене дуже виручила.

— Будь ласка, моя хороша! Покваптеся. — мама зітхає і починає прощатися. — Вибач, мушу бігти. Адже сьогодні ресторан закритий, але я покликала своїх подруг, та працівникам закладу потрібно свято влаштувати. Єдина донечка заміж вийшла, тож не можу інакше.

Ледь всміхаюся. Зітхаю, добре, що мама не знає правди. Їй то не потрібно.

— Добре, мам, біжи. Ми через трохи будемо.

Кладу слухавку і здригаюся від того, що у двері стукають. Дозволяю увійти, і в кімнату входить Леон з моєю спортивною сумкою.

— О, ти вже одягнена, — здивовано зауважує він. — Я гадав, тебе зо три години треба буде чекати.

Дивлюся на чоловіка, він вже теж одягнений і до біса привабливий. Одягнений у штани кольору айворі та таку ж сорочку на короткий рукав, яка підкреслює його накачане тіло. Емоції переповнюють мене. Цей чоловік реально мрія кожної дівчини. Ох, і нелегко мені прийдеться з ним. Адже я то фіктивна дружина, а він, по суті, вільний. Мене це неабияк непокоїть. Але ж по факту не повинно хвилювати взагалі.

На силу посміхаюся та самовпевнено заявляю.

— Ну я трохи молодше твоєї мадами, і мені ще тони косметики не потрібні, аби виглядати привабливо. Хоча макіяж і зачіску все ж зробити доведеться. Відповідно ти іще чекатимеш...

Роблю крок до Леона, який надто пильно дивиться на мене. Забираю свою сумку та йду до ліжка. Дістаю свою чималу косметичку і вирівнювач для волосся. Через кілька секунд все розкладаю на туалетній тумбі. Поглядом ловлю у дзеркалі Стрілецького, який, пильно дивлячись на мене, наближається. Відчуваю, як від цього погляду тіло охоплює тремор. Наші погляди у дзеркалі зустрічаються, і я перестаю дихати.

— Я так розумію, що в мене є час ще на правий берег метнутися, доки ти тут будеш наносити усі ці мазюки, аби приховати справжню красу?!

Ці висловлювання мене зачіпають. Різко розвертаюся і невдоволено зиркаю на чоловіка.

— Я можу їхати ось так. Тебе влаштовує?

— Цілком, — надто серйозно кидає він.

— А мене ні, тож мусиш почекати. — зухвало заявляю.

Він посміхається, а я обертаюся до дзеркала. І молюся, аби він пішов, бо навіть уявити важко, як я наноситиму макіяж, якщо він отак стоятиме за плечима.

— Має, можна я поспостерігати, як ти наносиш макіяж?

Я таким проханням заскочена. Розумію, що не зможу взагалі розслабитися, тому питаю у відповідь.

— Невже тобі це цікаво?

— Цікаво.

— Гаразд! — зітхаю. — Дивись.

Він продовжує стояти у мене за спиною, а я вирішую нанести лише мінімум косметики. Малюю стрілки, наношу тіні, а за ними туш. Мені так зручніше. Тоді підкручую вії.

— У тебе так майстерно виходить. Невже курси проходила?

Таке запитання дивує мене. З олівцем для губ обертаюся до чоловіка.

— Нічого не проходила, але коли є бажання, то все можливо.

Знову повертаюся до дзеркала і завершую свій образ, нафарбувавши вуста, додаю легкий рум’янець та хайлайтер.

Руки помітно тремтять, але я впоралася. Закінчивши з макіяжем, беруся за вирівнювання волосся. В мене воно густе та довге, отже чекати Стрілецькому ще трохи доведеться.

Через пів години я вже складаю косметику та інструменти. Доповнюю свій образ улюбленим парфумом і оглядаюся на свого фіктивного чоловіка.

— Можемо їхати.

Леон, поклавши руки в кишені штанів, так і стояв, спостерігаючи за мною. Він наче сканер, і від цього мені геть не комфортно. Ще більше хвилююся, коли він так несподівано робить крок до мене і заглядає в очі.

— Маленька, це зараз була гра чи ти така насправді?

Підіймаю погляд на нього і чесно не розумію його запитання, але вирішую бути щирою. Я ж фіктивна дружина, тому гра на публіку мені не потрібна.

— Леоне, я не акторка. Я така, яку ти мене бачиш. А ще я шалено нервую, якщо ти не помітив. Бо для мене така диковина вперше. І, якщо чесно, почуваюся у ролі твоєї дружини не дуже комфортно.

— Ти подобаєшся мені, — раптом випалює він.

Дивлюся на Стрілецького, і в мене складається таке враження, що він взагалі не чув того, що я щойно сказала.

Мене накриває істерика, бо повірити в його слова важко. Посміхаюся йому в обличчя.

— Леоне, не драматизуй. Це просто симпатія. І вона скоро пройде...

— А якщо не пройде? — перебиває мене він. — Я ж можу закохатися...

Нервово кліпаю. Тепер мене охоплює паніка від такої заяви. Не знаю, як діяти, що сказати, тому лише відмахуюся.

— Можеш ризикнути. Але не раджу. А тепер годі вигадувати. Поїхали, нас батьки чекають.

Забираю телефон з тумби та йду від чоловіка, бо почуватися з ним спокійно неможливо. А його останні слова взагалі підірвали мою свідомість, та повірити в них я не можу собі дозволити. Навіть припускати схоже не варто. Наш шлюб фіктивний.