Глава 28

МАЯ

Я ледь розплющила очі від того, що мене хтось легенько термосив за плече. Кілька разів кліпаю, але нічого не бачу. На очах мутна пелена, вони ще й печуть безбожно. Повільно сідаю і бачу перед собою Леона, який просить.

— Має, прокидайся. Нам їхати потрібно.

Я, яка ще не повністю покинула царство Морфея, нічого не можу второпати, тому невдоволено питаю.

— Куди?

— Має, в ресторан до твоєї мами. Мої батьки вже збираються, і нам пора.

Важко зітхаю і, кілька разів кліпнувши з повним нерозумінням, напружено питаю.

— Твої батьки тут?

— Ні, маленька. Мої батьки живуть окремо. Колись, коли ми тільки вирішили жити з Кларенс разом, вона не захотіла жити з моїми батьками... Тому я був змушений купити цей дім. — він зітхає. — Еліна завжди казала, що мої батьки будуть причиною наших скандалів, але, як бачиш сама...

Він замовкає. А я ще сонна дивлюся на нього. Схоже, він жалкує, що поїхав від батьків. Але мене зараз мучить інше — я дуже хочу спати.

— Леоне, тепер ти можеш повернутися до батьків... — зауважую.

— А ти? — одразу питає він. — Ти захочеш жити з моїми батьками?

Я сонно хмикаю і, падаючи назад на подушку, відмахуюся.

— А мені, що?! Мені все одно, я ж ніхто.

— Має, підіймайся. Та йди у свою спальню. Там привезли твої речі.

— В сенсі? — я різко сідаю і озираюся довкола. — А чому я в твоїй спальні?

— Ти сама сюди прийшла, аби я допоміг тобі шпильки із зачіски вийняти. А ще ти нагадувала крижану королеву, яка цокотіла зубами, і я не зміг тебе відпустити.

Нервово ковтаю, і в роті пересохло, адже я була настільки втомлена, що нічого не пам’ятаю. Пам’ять повертається уривками, і то повільно.

— І що, ми спали в одному ліжку? — шоковано перепитую.

— Ну так. У нас була шлюбна ніч. — цілком серйозно заявляє Стрілецький.

Нервово кліпнувши, повільно переводжу погляд на тіло. Але на мені, як і раніше, весільна сукня, яка трохи сповзала. Одразу поправляю її, а Леон заходиться приємним сміхом.

— Боже, як смішно! — фиркаю я, зрозумівши, що це сарказм. — Чим би дитина не тішилася, лиш би не плакала.

Повільно вибираюся з ліжка, і коли встаю, Леон опиняється поруч. Він пильно заглядає в мої очі і цілком серйозно звертається до мене.

— Доброго ранку, маленька! І байдуже, що вже обід минув. — він посміхається своєю чарівною посмішкою, пильно розглядаючи мене. — Ти дуже мила. Спасибі тобі за нашу ніч.

— Леоне, ти мене лякаєш... — напружено зауважую.

— Чим? — здивовано питає він.

— Про яку ніч ти говориш? Між нами ж нічого не було? — кліпаю. — Чи, може, це не так?

— Не було, Має. — посміхається він. — Але ж ми справді провели ніч в одному ліжку...

— Леоне, досить сарказму. Мені не смішно. — обурююся.

Він так несподівано обіймає мене та пригортає до себе. Від цих обіймів моє серце тріпоче. Мені шалено приємно, хоч розумію, що нічого схожого не повинно бути.

— Має, це була найромантичніша ніч та світанок у моєму житті. І байдуже, що між нами нічого не було, бо те, що було — це куди приємніше, ніж все інше...

Нервово зволожую вуста, бо нічого не можу збагнути. Як розуміти його слова? Несміло заглядаю на чоловіка, та на його обличчі і натяку на жарти немає. Від його відвертого погляду ніяковію. У вухах шумить, серце б’ється швидше, і я тихо прошу.

— Леоне, відпусти. Мені потрібно до себе. — обережно звільняюся з його обіймів і додаю. — А ще мені потрібна кава. Щоб я могла хоч трохи отямитися та прокинутися.

Він, примружившись, пильно дивиться на мене.

— Має, як ти почуваєшся?

Знизую плечима і, аби не бачити цих нереальних очей, відвертаюся та йду до дверей. Я почуваюся жахливо. Але кого це хвилює. Ще сьогодні потрібно відмучити день, а завтра я спатиму до вечора. Це точно.

Вийшовши в коридор, зупиняюся, бо не пам’ятаю, де моя спальня. Розгублено озираюся на двері спальні Леона. Я здивована, бо він уже стоїть у них. На його вустах посмішка.

— Ходімо, проведу.

Тихо кидає він. Схоже, здогадався, що я не запам’ятала.

Він йде вперед. А я, притримуючи весільну сукню рукою, йду за ним. Коли опиняємося у моїй спальні, він розповідає мені, що до чого. Виявляється, в мене королівські апартаменти. Санвузол у спальні. Одяг запакований на ліжку. Весь комфорт для того, аби я почувалася зручно.

Дякую йому та йду у санвузол. Бо єдине, чого мені зараз хочеться, це змити з себе вчорашній день.

Коли я вийшла з санвузла, мене на туалетній тумбі вже чекала запашна кава. А поруч лежав телефон, на екрані якого вже світиться три пропущених від мами. Поспіхом набираю маму та, взявши каву, йду до вікна. Мама слухавку взяла одразу.

— Як ти, доню? Ти чому слухавку не береш? Я вже не знала, що думати...

— Мам, все добре, ти не хвилюйся. Я просто прокинутися не можу. Леон заледве розбудив.

Вимовивши ім’я свого фіктивного чоловіка, почуваюся якось дивно. Ще вчора я навіть подумати не могла, що вже через добу я матиму статус дружини завидного нареченого країни.

— Як ти почуваєшся?

Мама хвилюється, тому я мушу її заспокоїти.

— Мам, все добре. Я просто спати хочу.

— Ну це й не дивно. Після такого гуляння. — зітхає з розумінням вона. — Тільки, дівчинко моя, мені страшно за тебе. Це все так спонтанно. Я хочу логічних пояснень. Я дуже хвилююся, дитино.

— Мам, Леон практично сказав тобі правду. Не хвилюйся, моя рідна — все добре.

Намагаюся бути переконливою, хоча так незручно за свою брехню.

— Ну, добре, Має, не баріться. Я чекаю вас.

— Дякую, мам! І пам’ятай, ти у мене найкраща.

— Спасибі, моя дівчинко!

Мама кладе слухавку, а я зітхаю. Смакую каву та дивлюся у вікно, за яким знову похмурий і, мабуть, холодний день. На мить зажмурюю очі. Не хочу ні про що думати, а ще більше не хочеться кудись іти. Зараз би знову впасти у ліжко і проспати до самого рання, аби ніхто не чіпав.