Глава 27

ЛЕОН

Не знаю, як це трапилося, але я отямився, коли цілував Маї скроню. Мені просто захотілося її поцілувати. Це дивно, адже ми зовсім не знайомі. Я ж знаю її менше ніж добу. Але свій дивний потяг до неї ніяк не можу пояснити. Видихаю і просто іще хвилину тримаю сонне дівча в обіймах. А тоді хрипким голосом прошу.

— Присідай.

Мая присідає на пуф, і я, дивлячись на її зачіску, розумію, що мені потрібно бути максимально обережним, аби не смикати її за волосся. Беруся за першу шпильку, але для мене це завдання не з простих. Тягну обережно першу шпильку з перлиною і дякую небесам за те, що я народився чоловіком, і всі ці приколи та жертви моди мені не потрібні. Бо я б точно таке не терпів.

Я наче намагаюся діяти обережно, але Мая все одно зойкає, а я цілую її кожного разу, коли це відбувається. На, що після чергового поцілунку отримую її гучну заяву сонним голосом.

— Леоне, припини мене цілувати, бо мені вже сподобалося. Що ми потім будемо з цим робити?

Я дещо спантеличений її словами. Розумію, що це сарказм, але він мене приємно вразив.

— Продовжимо. — випалюю, не вагаючись.

— Ахахах... Як смішно. — обурюється вона. — Леоне, я серйозно.

Присідаю біля неї і заглядаю у сонні та втомлені, красиві очі.

— Маленька, ми щось придумаємо. — цілком серйозно обіцяю. — Тож не хвилюйся.

Вона кволо посміхається і тихо каже.

— Гаразд, доведеться тобі повірити. А зараз витягуй решту шпильок, бо хочу лягти у ліжко і просто зігрітися. А ще я спатиму до вечора, і мене не чіпати.

— Не вийде, маленька, — заперечую її слова та нагадую. — Твоя мама запросила нас до себе в ресторан, якщо ти не забула.

— Забула. Але я доки не висплюся доти нікуди не поїду.

На її слова лише посміхаюся. Повільно витягую залишок шпильок, і коли остання шпилька опиняється в моїх руках, дівчина протирає зі стогоном голову, запустивши руки у довгі коси.

Я, забравши від неї всі шпильки, кладу їх на туалетну тумбу та йду до комода, де в мене лежить простирадло з підігрівом. Виймаю його, розправляю своє ліжко, стелю та вмикаю адаптер у розетку.

Оглядаюся на дівчину, яка продовжує сидіти сонно на пуфику. Вона така змордована, що мені її шкода. Підходжу до неї й допомагаю піднятися.

— Має, іди лягай.

Великі сірі очі враз стають іще більшими.

— Леоне, але ж це твоя спальня, — напружено нагадує вона.

— Тож що. Сьогодні вже байдуже, де чия спальня. Ми такі втомлені, що єдине, що хочеться, це лише зігрітися та просто відпочити. — намагаюся бути переконливим та заспокоїти свою дружину.

Вона кілька разів кліпає і розгублено заперечує.

— Воно то так, але...

— Іди лягай, Має, та ні про, що не хвилюйся. Я увімкнув тепле простирадло. Загорну тебе у нього і сам поруч з тобою буду грітися.

— Тепле простирадло... — спантеличено перепитує вона. Переводить погляд на ліжко, а потім знову на мене. — Гаразд! Але пообіцяй не займати мене. — вимогливо просить.

Посміхаюся й обіцяю.

— Має, заспокойся. Я надто втомлений, як і ти. Тож максимально, що можу собі дозволити, це просто пригорнути тебе, аби ти швидше зігрілася.

Мая з недовірою дивиться в мої очі та обіймає себе руками.

— Маленька, ну не вередуй. Лягай. Ти он вся мов крижина. Давай будемо територію ділити завтра. А нас сьогодні достатньо...

— Завтра?! — напружено перепитує вона.

Зітхаю і виправляюся.

— Може завтра, а може тоді, коли фізично відпочинемо. Це зараз найважливіше.

Вона шумно видихає, обертається та йде до ліжка, через плече кинувши, якщо ти чіплятимешся до мене, то я піду з твого дому і ніколи більше сюди не повернуся.

— Домовилися.

Погоджуюся, адже я справді занадто втомлений, щоб сперечатися, та й дану обіцянку порушувати не збираюся.

Мая лягає у ліжко і закутується у тепле простирадло. Я ж посміхаюся. Вкриваю її поверх ковдрою і прилягаю біля неї. В душі радію, що вона поруч. Адже сьогодні прислуга точно не шепотітиметься по кутках. І те, що ми удвох, для мене вже великий плюс.

Мая поруч здригається. І це не дивно, бо ранок справді надто холодний.

— Маленька, повернися. — тихо прошу. — І давай сюди свої руки. Я хоч трішки допоможу тобі зігрітися.

Вона не одразу, та все ж повертається, воюючи з простирадлом та ковдрою. Беру її холодні руки і дещо шокований. Вона справді надто замерзла.

— Ну ти й жабеня. — саме злітає з вуст. — Котися до мене.

— Нєа, — відмахується вона.

— Має, давай краще я зігрію тебе в своїх обіймах, ніж потім буду бігати в лікарню. Як на мене, краще десь відпочити удвох, ніж лікуватися.

Дівчина таки посувається до мене. Я одразу пригортаю її міцніше, разом з теплим простирадлом. І навіть крізь нього відчуваю, яка вона холодна. Ловлю себе на думці: хоч би вона вже не захворіла. Не хочу, аби ця крихітка хворіла.

Тримаючи дівча в обіймах, я незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що мені стало надто душно. Припідіймаю голову і розумію, що Мая теж уже спить. Потягнувшись, вимикаю простирадло, обережно забираю руку. Бо від того, що Мая дружина спала на ній вона оніміла. Сонно зітхавши повертаюся на інший бік. Одяг мені страшенно заважає, в ньому некомфортно, але я потерплю. Не хочу лякати свою дружину. Я ж їй обіцяв поводитися пристойно.

Знайшовши зручну позу, знову провалююся у сон.