Глава 26

ЛЕОН

Приїхавши додому, я несу практично сплячу дружину у її спальню, що знаходиться поруч з моєю. Вкладаю її у ліжко і, коли вона скрутилася клубочком, обережно на спині розв’язую шнурки на її корсеті, цим самим послабивши їх. Не хочу, аби одяг давив її.

Вкриваю дівчину пледом і довго стою, дивлячись на маленький білий згорток. Розумію, що при тім, що я пообіцяв їй окрему спальню, це в очах моїх працівників виглядатиме дивно. І аби не було чуток, нам таки потрібно буде якось вирішити це питання, але я занадто втомлений, аби зараз мислити адекватно.

Хоча, аналізуючи ситуацію, відзначаю, що я зробив все правильно. В мене на осінь контракт з італійцями, а мій партнер старомодний. Вважає, що бізнесмен, який не може створити та зберегти сім’ю, ненадійний партнер у бізнесі. Такі у нього життєві принципи, і я з цим вдіяти не можу.

Видихаю і подумки повертаюся до Еліни. Від неї такої підстави я не чекав. Я знав її роками, здавалося, надійна перевірена людина, навіть почуття до неї були... Але вчора вона все зруйнувала. Зрештою, якщо аналізувати її вчинок, то почуттів до мене в неї ніяких не мала. Бо те, що вона вчора викинула, не що інше, як підлість. І це не випадковість, це все було сплановано заздалегідь.

Сонно кліпаю, коли в кишені дзвонить мій телефон. Поспіхом виймаю його та одразу блокую. Пильно зиркаю на Маю, але вона міцно спить. Видихнувши, кваплюся з її кімнати. Я мушу зняти слухавку, бо телефонує тато.

Опинившись в коридорі, приймаю виклик та йду до себе.

— Леоне, не спиш? — заклопотано цікавиться батько.

— Ні. А ти чому не спиш? — схвильовано цікавлюся.

— Та не до сну, сину. Тут твоя Еліна приїздила... — повідомляє невдоволено він і зірвано додає. — Не хочу розповідати, що тут було, але одне хочу тобі сказати, сину. Ти молодець, що не взяв цю кобру за дружину. Вчора я на тебе сердився, а сьогодні все зрозумів. Ми з мамою тішимося. Вона тут поруч біля мене.

Мимоволі посміхаюся й здавлено кидаю.

— Дякую, тату! Я знав, що ти зрозумієш.

— Ох, Леоне, це було щось. Я гадав, твоя колишня дівчина мила, щира, а вона кидалася мов гадина. Обзивала нас з матір’ю, лаяла тебе. Дружину твою зневажливо називала. Це не та дівчина, яку ми знали раніше. Я все розумію, але ми то тут до чого? Ми ж вас не зводили і нічого вам не казали, а ще й вийшли винні. Неприємний осад залишився на душі.

Моє серце стискається. Страшно за батьків. Кларенс справді не людина. Мої батьки не винні, що вона вирішила підставити мене.

— Тату, мамо, не беріть цього близько до серця. Ця дівчина вже поза межами нашої сім’ї. І єдине, що вона може — це псувати настрій нам, але не більше, і то недовго. Бо ще один такий візит, і я діятиму радикально.

Батьків я заспокоював ледь не пів години. Вони обоє неприємно вражені. Видихаю, коли нарешті кладу слухавку.

Хмикаю, коли ловлю себе на думці, що Кларенс була б на сьомому небі від щастя, якби моє весілля зірвалося. Не знаю, що вона мені хотіла довести, але склалося таке враження, що вона хотіла мені показати, що, носячи статус завидного нареченого, я без неї ніхто. Посміхаюся. А вийшло навпаки. От тепер вона і біситься. Але тепер хай вкуситься туди, куди не дістане. Я радий, що все склалося саме так. А з Маєю я якось домовлюся, у мене іншого виходу немає.

Втомлено присідаю на ліжко, кинувши телефон поруч. Мені потрібно в душ, але я, мабуть, засну, як Мая. Тільки потрібно хоч взуття та шкарпетки стягнути.

Встиг зняти лише взуття, як дзвонить мій телефон. Оглядаюся і дещо спантеличений, бо мені телефонує мій уже не тесть. Я занадто втомлений, аби з ним говорити. Тому скидаю дзвінок. Але ще не встиг зняти шкарпетки, як дзвінок повторюється.

Видихаю і таки знімаю слухавку.

— Доброго ранку, Леоне! Вітаю! Але не скажу, що радий.

Хмикаю, сонно усміхаючись, і відмахуюся.

— Ну по перше, Вікторе Григоровичу, ранок уже не добрий, ви його зіпсували. А щодо ваших емоцій, мені все одно. Адже ви вчинили мені підставу разом зі своєю донькою. А тепер ще маєте нахабство телефонувати мені. А чи не знахабніли ви всі разом? — переходжу на крик і підіймаюся на рівні ноги. — А донечці своїй передайте: ще раз сунеться до моїх батьків, я подам на неї до суду. В батьків камери спостереження є, і її візит зафіксований...

— Ну-ну, хлопче, ти не борзій. — надто впевнено заявляє Віктор Кларенс. — Не треба на мене голос піднімати. Та й Богом себе вважати не потрібно. Ти непорядно повівся з моєю донькою. Так не роблять. Чи ти гадаєш...

Мене така впевненість цього чоловіка різко вивела із себе. Тому слухати цю ахінею не збираюся.

— Вікторе Григоровичу, при всій повазі до вас. Чого ви від мене хочете? Ви підтримали свою доньку. Бо як ви інакше поясните відсутність вас та гостей з вашого боку біля палацу вінчань? — у трубці повисає мовчанка, а я продовжую. — І не потрібно нічого зараз вигадувати, все і так зрозуміло. Тому вже завтра мій помічник займеться розірванням договору нашої співпраці. І на фінансову допомогу з моєї сторони можете не розраховувати. Не дякуйте! А спасибі скажіть своїй донечці...

— Леоне, не гарячкуй! — гримає Кларенс.

Різкість чоловіка розбудила у мені нечувану злість.

— Я все сказав. — реву у слухавку. — Це свідоме та остаточне рішення, і вказувати мені не потрібно. А якщо щось не влаштовує — до зустрічі в суді.

— Чого ти кричиш? — змушує мене отямитися сонний тихий дівочий голос.

Оглядаюся і дещо шокований: поруч стоїть сонна Мая, босоніж у весільній сукні і обіймає себе руками.

— Леоне...

Ще щось хотів сказати Кларенс, та я кидаю слухавку. Кидаю телефон на ліжко і обіймаю свою дружину, яку трохи хитає. Мабуть, від перевтоми.

— Чому ти встала?

— Ти розбудив мене, — червоними очима заглядає мені в очі вона і додає. — А ще мені дуже холодно і голова від шпильок болить. Допоможи хоч трохи повитягувати їх.

Пригортаю Маю до себе міцніше, адже вона справді вся тремтить. Мені шкода, що я своїми криками розбудив її, я не хотів.