Глава 25

МАЯ

До першого пагорба ми доїхали мовчки. Я хоч і сонна, але наша розмова не дає мені спокою. Я все розумію, сума нашої домовленості пристойна, і добре, що Леон не вимагає нічого більше, окрім фіктивного шлюбу. Та з іншого боку поки радіти рано, хтозна, які умови він виставить мені іще. Мене це лякає. Бо три роки фіктивного шлюбу це не мало. Але дороги назад немає.

Ну чому він не сказав цього одразу. Тепер навіть моторошно уявити, що він іще вигадати може. Залишається сподіватися на його порядність.

— Має, ми приїхали.

Звучить поруч голос Стрілецького. Але я чую його уже крізь дрімоту. Я засинаю. Зітхаю і беруся виходити з машини. Просто босоніж ступаючи у холодну росу. Здригаюся, бо висока трава лоскоче ноги. Але, опустивши ноги, різко забираю їх, ставлячи на поріг машини. Я ж боса, а раптом там комашки якісь, гусениці. Я дуже всього цього боюся.

Але встигаю кліпнути, як поруч уже стоїть Леон. Він підхоплює мене на руки і хрипким голосом заявляє.

— Не хвилюйся, маленька. Я не дам тобі замерзнути.

Він обходить зі мною круг машини і садить на високий капот. Одразу пригортає до себе, ховаючи в обіймах та гріючи своїм теплом.

— Ще кілька хвилин і зійде сонце.

Тулюся до нього, бо світанок справді холодний.

— Ти дуже замерзла? — дбайливо питає він.

— Трохи.

Його обійми стають міцнішими.

— Ще трішки і поїдемо, Має.

На мить зажмурюю очі. Я це знаю, адже ми довше їхали сюди, ніж будемо тут.

— Давай зробимо фото на згадку, — раптом просить він.

Ледь усміхаюся. Можу тільки уявити, як вийду на цих фото. Адже я стомлена та сонна. Макіяж поплив. Але гаразд, хай буде.

Доки Леон налаштовував камеру у телефоні, з-за горизонту почали пробиватися перші промені сонця, і він, обіймаючи мене однією рукою, почав знімати красивий схід. Промені підсвічували хмари, фарбуючи їх у рожево-оранжеві тони. Це дуже красиве та нереальне видовище.

Я замилувалася. Адже, виявляється, схід сонця це теж дуже романтично і не менш красиво ніж захід.

Стрілецький переводить камеру на нас. Ми втомлені, обоє втомлені. Дивлюся на себе, і якось дивно бачити себе у весільній сукні ще й поруч з цим чоловіком. Бо одна справа звичайна фотосесія, а інша — ось ця гра.

Після того як сонце зійшло над горизонтом, Стрілецький зробив мені кілька фото на капоті авто. А потім я фотографувала його. Ми зробили ще кілька спільних фото, і Леон, заглянувши мені в очі, хрипко заявляє.

— Спасибі, маленька, ти здійснила сьогодні мою мрію. Якщо чесно, не певен, що Кларенс би на це погодилася.

Хмикнувши, кволо посміхаюся. Втома зморила мене цілком.

— Будь ласка, Леоне. А зараз поїхали додому, доки я не заснула просто тут на капоті. Бо тут так тепло, що ще більше морить на сон.

Стрілецький блокує телефон і, підхопивши мене на руки, несе до пасажирського сидіння.

За кілька хвилин рушаємо з місця. Але, пристебнувши ремінь безпеки, я дрімаю.

Дорогою я таки заснула. Прокинулася, коли хтось мене кудись ніс, але реагувати вже не могла.